Марчук Євген Кирилович

Марчук Євген Кирилович – український державний діяч, 6-й Прем’єр-міністр України (керував урядом: 6 березня 1995 (до 8 червня) — 27 травня 1996), генерал армії України, кандидат юридичних наук.

maxresdefault (1)

Фото: youtube.

Народився 28 січня 1941 р. в с. Долинівка, Гайворонського району Одеської області (нині Кіровоградська область) у селянській родині, – повідомляє Вікіпедія.

Біографія

 У 1963 р. закінчив філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту ім. О. С. Пушкіна за спеціальністю учитель української мови і літератури.

Від 1963 р. працював у Комітеті державної безпеки УРСР: 14 років був на оперативній і 17 років на керівній роботі в системі розвідки та контррозвідки. Пройшов усі службові щаблі КДБ УРСР: від молодшого лейтенанта до генерала.Генерал армії України (звання присвоєно указом Президента України 23 березня 1994 р.).

5 червня 1991 р. на засіданні Верховної Ради УРСР конституційною більшістю (344 голоси — «за») був призначений Державним міністром з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР.

За поданням Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука 6 листопада 1991 року Є.Марчук конституційною більшістю (307 — «за») Верховної Ради першого демократичного скликання на конкурсній основі був призначений першим Головою Служби безпеки України (1991–1994).

Указом Президента України Л.Кравчука (N 348/94) від 1 липня 1994 року (між першим і другим туром президентських виборів 1994 року) Є.Марчук призначається віце-прем’єр-міністром в Уряді В.Масола, відповідальним за організаційно-правове, фінансове і соціальне забезпечення всієї оборонної і правоохоронної системи держави.

31 жовтня 1994 року Указом Президента Л. Кучми (N 647/94) Є.Марчук призначається першим віце-прем’єр-міністром України — Головою Координаційного комітету при Президентові України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю.

У зв’язку із тим, що Прем’є-міністр В. Масол подав у відставку з посади керівника Уряду, Президент Л.Кучма указом від 3 березня 1995 року (N 166/95) призначив Є.Марчука виконувачем обов’язків Прем’єр-міністра.

Під час підписання Конституційного договору між президентом і парламентом (08.06.1995. № 1к/95-ВР) Указом Президента Л. Кучми (N 433/95) Перший віце-прем’єр-міністр Євген Марчук призначений Прем’єр-міністром України.

Згідно із тодішнім законодавством, Марчук, будучи державним службовцем, мав право балотуватися до Верховної Ради України. У грудні 1995 р. на довиборах до Верховної Ради по Миргородському виборчому округу (№ 324) був обраний народним депутатом у першому турі (його підтримали 83,71% виборців при шести претендентах). У парламенті був обраний до Комітету з питань оборони і державної безпеки, а у жовтні 1996 року очолив фракцію «Соціально-ринковий вибір».

Розбіжності у поглядах із президентом і його оточенням на подальший розвиток держави все більше давалися взнаки і Президент Л.Кучма своїм Указом від 27 травня 1996 року (N 378/96) увільнив Марчука «з посади Прем’єр-міністра України у зв’язку з виконанням ним функцій і повноважень народного депутата України на постійній основі». Пояснення Адміністрацією Президента Л.Кучми такого рішення в публічному дискурсі набуло фольклорного виразу: «за створення власного політичного іміджу».

У березні 1998 року на чергових виборах до Верховної Ради України, не вступаючи у члени партії СДПУ(о), увійшов під другим номером до першої п’ятірки її списку, очолюваного президентом України Л.Кравчуком (1991–1994). Ставши народним депутатом, був обраний керівником фракції СДПУ(О) (04.-12.1998), а згодом очолив Комітет з питань соціальної політики та праці (07.1998-02.2000). Через те, що СДПУ(о) прийняла рішення підтримати Л.Кучму на президентських виборах 1999 року, Є.Марчук у грудні 1998 р. склав із себе повноваження керівника фракції цієї партії в парламенті, а невдовзі взагалі вийшов з її складу і приєднався до депутатської групи «Незалежні» (05.1999-03.2000).

Євген Марчук, маючи відповідну підготовку і цілісну систему поглядів на подальший розвиток держави і суспільства, заявив про участь у президентських виборах 1999 р. Його підтримали партії Всеукраїнське політичне об’єднання «Державна самостійність України», Конгрес українських націоналістів, Партія «Соціал-демократичний союз», Українська республіканська партія, Українська селянська демократична партія, Християнсько-народний союз, низка регіональних організацій Всеукраїнської партії трудящих, які створили Всеукраїнське громадське об’єднання «У XXI сторіччя — з Євгеном Марчуком».

Попри шалену дискредитаційну кампанію з боку діючої влади і технічних кандидатів у президенти, Є.Марчук у першому турі набрав 2 138 356 голосів (8,13%), посівши 5 місце з 13 претендентів.

Президент Л. Кучма, прагнучи гарантувати свою перемогу у другому турі, для чого була необхідною підтримка електорату Євгенія Марчука, запропонував йому обійняти посаду Секретаря Ради національної безпеки і оборони України (РНБОУ). Тоді в політичних колах з‘явилася думка, що таким чином Кучма повторить щодо Марчука російський так званий «варіант Лебедя» — призначення президентом РФ Б.Єльциним секретарем Ради Безпеки РФ популярного генерала О.Лебедя, в період між першим і другим туром президентських виборів, і швидке зняття його з посади невдовзі після перемоги Єльцина на виборах. Щодо цього у Є.Марчука був вагомий запобіжник: рішення про згоду на пропозицію президента приймалося на спільному із ним засіданні представників політичних партій, які підтримували його як кандидата в президенти. В той же час згода Є.Марчука обійняти посаду Секретаря РНБО базувалася на взаємних домовленостями із Л.Кучмою щодо надання йому можливості здійснити на цій посаді перш за все заходи по боротьбі з організованою злочинністю, що було одним з ключових положень його виборчої програми. Указом Президента Л.Кучми від 10 листопада 1999 року (N 1453/99) Є.Марчук був призначений Секретарем Ради національної безпеки і оборони України.

З червня 2003 р. по вересень 2004 р. — Міністр оборони України.

19 травня 2008 призначений радником (поза штатом) президента Ющенка.

10 грудня 2014 року очолив Міжнародний секретаріат з безпеки та цивільної співпраці між Україною та НАТО. За словами Валентина Наливайченка, Євген Марчук представлятиме і координуватиме всю діяльність міжнародної співпраці в питаннях безпеки у форматі Україна-НАТО, Україна-ЄС.

Відзнаки та нагороди

Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (27 січня 2001) — за визначні заслуги у зміцненні національної безпеки України, плідну державну і політичну діяльність;

Нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора, Командорським Хрестом із зіркою за заслуги перед Республікою Польща, 7-ма медалями, іменною вогнепальною зброєю. Лауреат Міжнародної української премії ім. Г.Сковороди (1997).

Родина

Сьогодні улюблена жінка Євгена Марчукаредактор щоденної газети “День” Лариса Івшина. “Ларисадивовижна жінка. Я нею постійно захоплююся. Вона вміє все, за що не візьметься. Власне, коли ми вдвох, нам ніхто не потрібен. Я з нею щасливий” – стверджує Євген Кирилович. (Публічні люди, 24 лютого 2005 р.).

Перша дружина МарчукаЛідія Іванівна за спеціальністю інженертехнолог молочної промисловості. У Євгена Кириловича два синиТарас і Вадим (заступник директора з кадрових питань ресторану Харлейклаб) і троє онуків.

Захоплення

Євген Кирилович любить час проводити в Інтернеті. Кажуть, що кілька років тому за цим заняттям він проводив тричотири години в добу. Євген Кириловичодин з перших українських політиків, який створив персональну вебсторінку. Грає на баяні. Займається ранковим бігом, плаває в басейні, відвідує тенісний корт. У молодості мав другий розряд з боксу. Євген Марчук каже, що має в своїй бібліотеці всю європейську і світову класику. Любить слухати джаз, так як в ньому, за словами Євгена Кириловича, багато імпровізації. Володіє англійською та німецькою мовами.