8.7 C
Kyiv
Четвер, 28 Березня, 2024

Литвин Володимир Михайлович

Литвин Володимир Михайлович – український політик, голова Адміністрації Президента (1999–2002), голова Верховної Ради України у 2002 — 2006 роках та з 9 грудня 2008 року до 6 грудня 2012, доктор історичних наук, професор.

_ass9330

Фото: rada.

Народився 28 квітня 1956 в селі Слобода-Романівська Новоград-Волинського району Житомирської області, – повідомляє Вікіпедія.

Освіта

У 1978-му закінчив Київський університет ім.Шевченка, історичний факультет.

Кар’єра

Після закінчення вузу до 1986 року працював там же – помічником ректора, старшим викладачем, доцентом історичного факультету. Потім ще три роки – начальником управління Міністерства вищої і середньої спеціалізованої освіти УРСР. Три останні роки перед розвалом СРСР – лектором, консультантом, помічником секретаря ЦК КПУ. Потім знову на кілька років повертається в університетські педагоги.

Кар’єра у владі і політиці пострадянської України для Литвина почалася в серпні 1994-го з посади помічника президента Леоніда Кучми. Вже через рік він стає заступником глави Адміністрації президента. У вересні 1996 року – першим помічником Кучми, керівником групи помічників і референтів глави держави. А в листопаді 1999-го – керівником Адміністрації президента. На цій посаді він заробляє неофіційне прізвисько “сірого кардинала Кучми”.

На парламентських виборах 2002 року Литвину довіряють керувати провладним передвиборним політичним проектом “За єдину Україну!”, відразу ж журналістами прозваним “За єду”. Незважаючи на потужну фінансову підтримку і задіяний адміністративний ресурс, цей блок політичних партій в багатомандатному окрузі займає лише третє місце з шести можливих, отримавши рівно в два рази менше депутатських мандатів, ніж основний його конкурент Наша Україна (35 проти 70). Проте, в загальному складі нового парламенту (за участю депутатів-мажоритарників) вистачило голосів для створення пропрезидентської більшості і обрання Литвина головою Верховної Ради.

У 2004-му йому було присвоєно звання Героя України.

2006-й політичний рік виявився для Литвина провальним. Він і його Народний блок Литвина, список якого був сформований в основному з членів очолюваної ним Народної партії, на парламентських виборах не зміг подолати 3-відсотковий прохідний бар’єр (набрав всього 2,44%). Таким чином, екс-спікер виявився осторонь від активного політичного життя.

Після поразки на виборах-2006 Литвин заявив, що в політиці своє останнє слово він ще не сказав, обов’язково буде балотуватися в президенти в 2009 році, а перш за все займеться зміцненням очолюваної ним Народної партії. На дострокових парламентських виборах-2007 очолив політсилу імені самого себе – Блок Литвина, який зумів подолати 3-відсотковий прохідний бар’єр і взяти 20 депутатських мандатів. У Верховній Раді спочатку запевняв, що в коаліцію з блоком Наша Україна – Народна самооборона та Блоком Юлії Тимошенко фракція Литвина вступати не буде. Однак пізніше увійшов до складу цієї коаліції і зайняв пост голови парламенту.

У квітні 2008-го президент Віктор Ющенко звільнив з посади ректора Національного університету ім.Т.Шевченка Віктора Скопенка (як вважають спостерігачі, з політичних мотивів). В.о. ректора глава призначив Литвина, який, незважаючи на роботу в парламенті, до сих пір числиться завкафедрою новітньої історії (їм він працював після виборів-2006). Перспектива керувати головним вузом країни політика не надихнула. Після отримання додаткового навантаження він заявив про готовність хіба що організувати чесні вибори нового ректора, в яких сам брати участь не збирається.

У 2010 році Литвин, як і обіцяв, балотувався на пост президента. За підсумками виборів він посів 7-ме місце з 2,35% підтримки виборців.

З грудня 2012 року – народний депутат України VII скликання, в парламент пройшов висуванцем Народної партії по одномандатному виборчому округу №65 в Житомирській області. Очолив комітет ВР з питань національної безпеки і оборони.
16 січня 2014 року голосував за “диктаторські закони” – пакет антидемократичних законів, які суттєво обмежували права громадян і свободу слова.
Восени 2014 року на позачергових виборах пройшов самовисуванцем до Верховної Ради. Входить до складу депутатської групи Воля народу.

Скандали

Звинувачення у плагіаті

19 січня 2002 р. Володимир Литвин опублікував у газеті «Факты и комментарии» статтю «Громадянське суспільство. Подумаємо ще раз». За кілька днів журналісти встановили, що ця стаття є фактично дослівним перекладом роботи «Civil Society» американського політолога Томаса Каротерса, написаної ще 1999 р. для журналу «Foreign Policy».

Вже 1 лютого Литвин визнав, що статтю писав не сам. Звинувачення у плагіаті відкинув. Натомість сказав, що опублікував реферат статті американця. Втім, журналісти Української правди відмітили, що посилань на оригінал статті, істотних скорочень, притаманних реферату, в статті Литвина порівняно зі статтею Каротерса не виявлено. Пізніше Литвин заявив, що Каротерс не має до нього претензій, але Каротерс спростував цю заяву.

Сам він згодом згадував про цей інцидент так, що будучи лідером блоку «За єдину Україну!» «Штаб рекомендував мені людей, які підготували від мого імені публікацію. Я її подивився, підправив. Вона вийшла. Через кілька днів у іншому виданні з’явилася стаття, в якій мене звинуватили в плагіаті. Я намагався захищатися, говорив, що це загальноприйнята практика у передвиборчій кампанії. Переконував: невже я через двох сторінок тексту свідомо пішов би на те, щоб в період передвиборної кампанії „передирати“ публікацію? Якби я хотів привласнити чужу роботу, я б її змінив до невпізнання. Проте мені досі про це нагадують. Це був досить потужний удар по мені, по моїй репутації вченого».

2006 р. за авторства Володимира Михайловича вийшла тритомна «Історія України». Майже половина першого тому, 432 сторінки, повторювала зміст наукових робіт українських істориків Наталі Яковенко й Олексія Толочка.

За даними газети «2000» 2008 р. на форумі «Європа — Україна» Литвин виступив з промовою, деякі частини якої майже дослівно збігалися з текстом інтерв’ю «Новый кризис опаснее чумы и мировой войны» російського професора Сергія Капіци, опублікованого 12 лютого 2008 р. у виданні «Известия». При цьому, жодного разу про росіянина український політик не згадав.

Звинувачення у причетності до справи Георгія Ґонґадзе

17 січня 2006 Деснянський районний суд Києва задовольнив позов голови Верховної Ради Володимира Литвина до колишнього майора президентської охорони Миколи Мельниченка про захист честі і гідності. Суд зобов’язав Мельниченка у 15-денний термін на прес-конференції спростувати поширену ним інформацію і вибачиться перед Литвином за завдану моральну шкоду. У 2011 році Володимир Литвин знову звернувся до суду із проханням зобов’язати М.Мельниченка спростувати на прес-конференції для засобів масової інформації поширену ним неправдиву інформацію про його, начебто, причетність до справи Георгія Гонгадзе, а також публічно вибачитися за завданий моральний збиток. Володимир Литвин є однією з осіб, яку підозрюють у причетності до справи Георгія Ґонґадзе. Закиди щодо цього неодноразово лунали від колишнього майора президентської охорони Миколи Мельниченка, генерала МВС Олексія Пукача, колишнього депутата Олександра Мороза та інших.

Родина

Дружина Литвина – Тетяна Костянтинівна – економіст. У подружжя двоє дітей – дочка Олена (1982 р.н.) і син Іван (1989 р.н.).

Брати: Микола Литвин (1961 р.н.) – екс-глава Державної прикордонної служби України; Петро Литвин (1967 р.н.) – екс-командувач військами Південного оперативного командування Сухопутних військ Збройних сил України, генерал-лейтенант.

Хобі

Литвин захоплюється футболом, риболовлею, кінним спортом. Любить історичну літературу, в тому числі мемуари відомих людей.

Нагороди

Звання Герой України з врученням ордена Держави (9 грудня 2004 року) — за визначні особисті заслуги перед Україною у розвитку державного будівництва, реформуванні політичної системи, утвердження ідеалів громадянської єдності та злагоди в суспільстві;

Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (28 квітня 2011) — за видатні особисті заслуги в галузі державного будівництва, багаторічну плідну законотворчу та громадсько-політичну діяльність;

Заслужений діяч науки і техніки України (26 листопада 1998 року) — за вагомий особистий внесок у розвиток наукових досліджень, зміцнення науково-технічного потенціалу України та з нагоди 80-річчя Національної академії наук України;

Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1 грудня 1999 року) — за серію монографій «Українська фалеристика та боністика»;

Орден Дружби (Російська Федерація, 2011) — за значний вклад у розвиток та укріплення відносин дружби та співробітництва між Російською Федерацією та Україною.

Праці

Автор понад 430 наукових праць і книжок, зокрема:

«Політична арена України: особи та виконавці» (1994 р.);

«Украина: политика, политики, власть» (1997 р.);

«Україна на межі тисячоліть (1991–2000)» (2000 р.);

«Україна: досвід та проблеми державотворення (90-і роки ХХ ст.)» (2001 р.);

«Україна: хроніка поступу (1991–2001)» (2001 р.);

«Вимір історією» (2002 р.);

«Тисяча років сусідства і взаємодії» (2002 р.).

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

ПО ТЕМІ

НАЙПОПУЛЯРНІШЕ

ОСТАННІ НОВИНИ

ПОДІЛИТИСЯ З ДРУЗЯМИ

ми у соцмережах

524,480Читачі>