15 загиблих героїв квітня 2019

ВСТУП

0:01

Нова доба почалася під дрібним і противним дощем, що перетворив землю під ногами на тугу та в’язку грязюку, холод якої повільно просочився під берці та скував пальці на ногах. Холод пробирався вище та вище, середина квітня цього року видалася аж ніяк не теплою – дощовою та сирою, і від цієї вогкості в горлі кислою плівкою оселилася вічна застуда. Циклон прийшов у той момент, коли абрикоси вже почали відцвітати, вкриваючи землю білими пластівцями, холодний фронт накрив велику територію країни, він приніс вітер і дощі, які лили вже днів п’ять і, здавалося, йтимуть ще п’ять років.

Стоячи на бойовому, я задубів, відчуваючи, як холодна весна тонким крижаними витками обплутує мої ноги. Берці були холодними, автомат був холодним, і навіть дим цигарки, яку я закурив, присівши навпочіпки, теж здавався холодним, ніби наповненим екстрактом ментолу. Ніч не була тихою, її наповнювали шелест і стукіт крапель, що падали ,високими октавами струмочків, що стікали по стінках окопу. І якби не реальність можливого прильоту з того боку, то цими кришталевими звуками можна було б насолоджуватися довго. Я сидів і курив, дивлячись на Максима, який займав свою позицію метрах у п’яти від мене, він помахав мені та запитально показав на своє зап’ястя, запитуючи, котра година.

2:27

Сергій подивився на свій годинник і знаками показав мені, що зараз пів на третю. Це був дуже старий годинник, який по батьківській лінії прийшов до нього від прадіда. Старовинний механізм був зроблений на совість, годинник ламався за довгі роки всього один раз, і то, це сталося, коли Сергій з усього розмаху упав на землю під час запеклого обстрілу нашої роти в 14-му році, коли ми, ще зелені й недосвідчені та незвиклі до реалій війни, вирушили на штурм, і потрапили під вогонь 152-міліметрівок. У сусідній роті був мобілізований годинникар, і він полагодив годинник, замінивши якусь пружинку. З того часу механізм працював, мов новенький, і я мимоволі усміхнувся, але усмішка швидко розтанула, коли моя пам’ять плавно відкотила мене до самого початку пекла.

Нам не принесли повісток, і ми вирішили вирушити до військкомату добровільно. Коли ми вдвох туди приїхали, то черга з чоловіків тягнулася на двісті метрів від входу в будівлю. У повітрі витало якесь наелектризоване натхнення, у всіх тоді горіли очі, і наші горіли теж, на Сході вже почалася серйозна колотнеча, і у черзі ми вперше почули, як хтось уголос промовив слово “війна”. У військкоматі відбувалися повний хаос і плутанина, всі кудись бігали, щось кричали. Нас спішно прийняли і записали, сказавши з’явитися завтра рано вранці з необхідними речами. Я і Сергій з’явилися і були відправлені разом із сотнею інших на полігон, де нам поспіхом показали, на що натискати, щоб автомат вистрілив, і за що смикати, щоб вибухнула граната. Після цього ми були кинуті на посилення до однієї з бригад, яка вже прийняла на себе удари війни.

8:40

Бойове закінчилося, але не закінчився дощ. Вода продовжувала литися з низького похмурого неба, і в ній розмокнуло все: земля, колоди, дерева, люди. Ми з Максимом прибрели до бліндажа, насилу витягаючи ноги з розпухлої від вологи грязюки. Сильно хотілося спати, але набагато сильнішим було бажання зігрітися та знайти куточок, в якому було б сухо та тепло. Безперервний озноб пробігав по тілу, у бліндажі дощу не було, але повітря було майже таким самим сирим, як і на вулиці, лише біля печі був маленький простір, що заповнювався теплими хвилями. Дядя Коля приготував нам гарячий чай, пообіцявши нагодувати сніданком за півгодини. Я сів поруч із пічкою, біля якої вже встиг заснути Максим, великими ковтками пив чай, дивлячись на циферблат свого годинника, що був укритий дрібною сіткою води, яка на моїх очах почала зникати, випаровуючись у рятівному теплі.

Я дуже любив цей годинник. Він пройшов крізь три війни, дві епохи та чотирьох власників. Три чоловічі руки носили його все життя на своєму зап’ясті, а тепер ношу його я, сподіваючись передати своєму синові. У мене ще немає сина, війна зруйнувала всі мої плани, але я повинен був дочекатися її кінця та одружитися з Марійою, якій обіцяв повернутися. Обіцяв, стоячи перед самим відправленням на полігон, не в силах вивільнитися зі сталевого тиску її обіймів, відчуваючи, як її сльози течуть за комір сорочки. Вона швидко-швидко шепотіла мені у вухо гарячі слова своєї любові, здригаючись від глухих ридань, і я обіймав її у відповідь, а хвилинна стрілка на годиннику відраховувала останні секунди перед тією миттю, як двері, що з’єднували мене з мирним життям, закриються на дуже тривалий час.

15:48

Я спав довго, і мені снилася війна. Ледве дійшовши до бліндажа, я за три великих ковтки випив чай ​​дяді Колі, і коли довгоочікуване тепло почало заливати промерзле тіло, сів біля печі, чекаючи на Сергія, але не зміг дочекатися, оскільки варто було мені на секунду заплющити очі, як все безшумно звалилося кудись вниз. І я опинився знову в тому клятому 14-му році, серед розпеченого й випаленого донецького степу, біля якогось села, про який раніше не чув, але назву якого тепер не забуду ніколи. І ми, розгублені та перелякані хлопці, безперервно обстрілювалися важкою артилерією та “Градами”, втрачаючи друзів одного за одним. Ми не мали досвіду подібних боїв, і хоча паніка та переляк потихеньку відступали, з кожним новим обстрілом пульс частішав до 120, а зі шлунку розходилися хвилі зрадницької нудоти.

Наскільки ми звикли до спокійних і розмірених літніх днів у тилу, настільки ми були вражені днями того літа, що було наповненим війною. Літо ревіло та тремтіло, здригалося та стогнало. Я ніколи не забуду виду палаючого поля пшениці, яке йшло за горизонт. Я не зможу викреслити з пам’яті, як снаряд вдарив у наш танк, і в ньому здетонував БК, здувши башту, немов якусь порошинку, піднявши її догори на п’ять метрів і з легкістю відкинувши убік, наче коробку сірників. У мене досі у вухах не змовкають крики хлопців, які згорали живцем у розірваному і спотвореному сталевому місиві, що колись було бойовою машиною піхоти. Перед моїми очима чіткою картиною стояли спогади, як я та Сергій під шаленим обстрілом, серед вогняних стовпів розривів, витягуємо нашого мертвого взводного, якого майже розрізало навпіл чергою з кулемета.

Я спав і бачив уві сні війну.

1. Яна Михайлівна Червона (позивний Відьма) народилася 16.04.1979 року у Харкові.

1996 року закінчила навчання у середній школі №131, після чого вступила до Харківського коледжу Державного університету інформаційно-комунікаційних технологій.

Була учасницею Харківського Автомайдану, Харківської самооборони. З літа 2014 року займалася волонтерською діяльністю, допомагала батальйону “Айдар”. У вересні 2016 року підписала контракт з 54-ю ОМБр, служила стрільцем, а згодом – кулеметником 3-ї роти 1-го механізованого батальйону. Учасниця боїв на Світлодарській дузі взимку 2016-2017 років. Влітку 2017-го перейшла до батальйону “Донбас-Україна”.

Старший солдат, навідник-кулеметник кулеметного відділення взводу вогневої підтримки 2-ї штурмової роти 46-го окремого батальйону спеціального призначення “Донбас-Україна” 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинула 2 квітня о 13.30 в районі села Новозванівка Попаснянського району Луганської області від прямого влучання міни у бліндаж під час обстрілу нашого взводного опорного пункту з 82 та 120-мм мінометів.

Похована 4 квітня на Алеї Слави міста Харків. У неї залишилися мати, брат, чоловік та двоє дітей.

2. Олександр Анатолійович Мілютін (позивний Дєда) народився 29.12.1968 року у селі Клишки Шосткинського району Сумської області. З дитинства мешкав у місті Бахмут Донецької області.

Закінчивши 8 класів Бахмутської школи №11, вступив до Ясиноватського професійно-технічного училища №69, у якому отримав фах машиніста. 1998 року проходив службу у Німеччині, а потім 12 років працював у слідчому ізоляторі Бахмута.

Призваний за контрактом Бахмутським РВК 18.01.2017 року.

Молодший сержант, командир бойової машини-командир 3-го відділення 2-го взводу 2-ї штурмової роти 46-го окремого батальйону спеціального призначення “Донбас-Україна” 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 2 квітня о 13.30 в районі села Новозванівка Попаснянського району Луганської області від прямого влучання міни у бліндаж під час обстрілу нашого взводного опорного пункту з 82 та 120-мм мінометів.

Похований 4 квітня у Бахмуті. У нього залишилися батьки, дружина, син і донька.

3. Юрій Миколайович Фармагей (позивний Миколаїч) народився 06.05.1972 року у селі Огіївка Гайсинського району Вінницької області.

Закінчивши 8 класів Кіблицької середньої школи, вступив до Теплицького професійно-технічного училища № 13, у якому отримав фах плодоовочівника. По тому був призваний на строкову, службу проходив у Севастополі, у лавах Військово-морських сил.

2015 року Юрія Миколайовича було призвано за мобілізацією, відслуживши 1,5 року, у жовтні 2016-го він підписав контракт, а у жовтні минулого року його продовжив.

Старший солдат, номер обслуги кулеметного відділення роти вогневої підтримки 34-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

У колективі він був найстаршим, до нього завжди зверталися за порадою, дуже поважали, Миколаїч оберігав молодих побратимів, відганяв від небезпечних позицій, сам намагався чергувати на ділянках, що прострілювалися, щоб не дати хлопцям зазнати поранень або загинути.

Загинув 5 квітня в районі селища Піски Ясинуватського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

У нього залишилися батьки, два брати, дружина, донька та син, який зараз теж проходить службу в одному з підрозділів ВМСУ.

4. Дмитро Володимирович Стрекнєв народився 09.07.1997 року у селищі міського типу Нижня Дуванка Сватівського району Луганської області.

Закінчивши у 2015 році 11 класів школи, хлопець вступив до Рубіжанського професійного ліцею, у якому отримав фах електрогазозварювальника, а 28.01.2017 року підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, гранатометник 3-го відділення 3-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 6 квітня о 23.30 в районі хутора Вільний Попаснянського району Луганської області від смертельного кульового поранення, що зазнав під час обстрілу нашого спостережного пункту зі стрілецької зброї та великокаліберних кулеметів.

Похований 9 квітня у Нижній Дуванці. У нього залишилися мати, вітчим, двоє братів та сестра.

5. Іван Петрович Лисиця народився 03.04.1996 року у селі Карпівка Широківського району Дніпропетровської області. Мешкав у селі Вишневе.

2013 року закінчив сільську школу Карпівки. Тричі підписував контракт із Збройними Силами України.

Солдат, навідник 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 6 квітня о 23.30 в районі хутора Вільний Попаснянського району Луганської області від смертельного кульового поранення, що зазнав під час обстрілу нашого спостережного пункту зі стрілецької зброї та великокаліберних кулеметів.

Похований 9 квітня у селі Широка Дача. У нього залишилися мати, двоє братів та сестра.

6. Микола Миколайович Неживий (позивний Механ) народився 16.09.1961 року у селі Перчунове Добровеличківського району Кіровоградської області. З 1983 року мешкав у Хмельницькому.

Закінчивши 8 класів сільської школи, вступив до Миколаївського ПТУ, у якому отримав фах “слюсар-механік”. По тому чоловіка було призвано до строкової служби, яку він проходив у Хмельницькому, де й залишився жити.

У квітні 2014 року Микола Миколайович продав свою автівку, щоб придбати собі військове спорядження, та добровольцем прийшов до батальйону “Айдар”, у якому провоював до початку 2015 року, а 24.02.2015-го підписав із ЗСУ контракт та потрапив до лав 93-ї ОМБр. Брав участь у боях в районі селища Опитне та Донецького аеропорту, а навесні 2016-го, після виведення Холодноярців на ППД, перевівся до 54-ї ОМБр, у складі якої відважно воював на Світлодарській Дузі, за що отримав нагороду.

Механ був втіленням романтичного воїна: він захоплювався природою і водночас обожнював техніку, міг із закритими очима розібрати БТР до останнього гвинтика, а потім зібрати назад. Шалено Микола Миколайович любив своїх трьох онучок та казав, що їхній спів є для нього ковтком свіжого повітря. Його найбільшою мрією було видати усіх онучок заміж та подивитись, як вони співають на великій сцені.

Після виведення 54-ї ОМБр із зони бойових дій Механ перейшов до 46-го окремого батальйону спеціального призначення “Донбас-Україна” та служив там до 06.01.2018 року, після чого повернувся до Хмельницького для проходження лікування та реабілітації, а 02.02.2019 він підписав із 93-ю ОМБр новий контракт та знову вирушив на війну.

Його любов до свої онучок була всеосяжною. 4-річна дівчинка щоночі будила свого дідуся, і той прямував із нею на кухню, де стояв на колінах напівсонний та годував її з ложечки сметаною о 3-й годині ночі. Найстарша з онучок постійно була поруч із ним, він міг заїхати із нею на заправку і там раптово вирішити, що їм негайно треба рвонути до Карпат, або збиратись трішки прогулятись та передумати, щоб поїхати на море.

Сержант, механік-водій 3-го відділення 2-го взводу 6-ї роти 2-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 8 квітня о 10.10 від смертельного осколкового поранення, що зазнав під час обстрілу нашого взводного опорного пункту.

Похований 11 квітня у Хмельницькому. У нього залишилися дружина, донька та троє онучок.

7. Олег Леонідович Бойцов народився 28.11.1979 року у місті Слов’янськ Донецької області.

Старшина служби цивільного захисту, старший сапер відділення піротехнічних робіт групи піротехнічних робіт частини піротехнічних робіт та гуманітарного розмінування аварійно–рятувального загону спецпризначення ГУ ДСНС України у Донецькій області.

Загинув 9 квітня о 10.30 в районі селища міського типу Зайцеве Донецької області в результаті вибуху невідомого вибухонебезпечного предмету під час проведення робіт з обстеження та очищення території від вибухонебезпечних предметів поблизу насосної станції каналу Сіверський Донецьк – Донбас.

Похований 11 квітня у Слов’янську. У нього залишилися дружина та двоє дітей.

8. Роман Вікторович Чибінєєв народився 04.06.1989 року у місті Бердянськ Запорізької області. Мешкав у Києві.

2014 року закінчив Бердянську школу-інтернат (хлопець рано втратив батьків), після чого навчався у Бердянському професійно-будівельному ліцеї.

У 2016-му підписав із ЗСУ контракт.

Старший солдат, командир десантно-штурмового відділення 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув 11 квітня на Приазовському напрямку під час бою з найманцями РФ.

Похований 16 квітня у Києві. У нього залишився брат (Валерій Чибінєєв, кіборг, Герой України).

9. Володимир Юрійович Лисаківський (позивний Юрист) народився 04.08.1991 року у селі Красненьке Кривоозерського району Миколаївської області.

Закінчивши 11 класів сільської школи, хлопець вступив до факультету правознавства Національного університету Державної податкової служби, що знаходиться у місті Ірпінь, у якому отримав ступінь бакалавра у 2012 році.

Це був звичайний, скромний та добропорядний хлопчина, який походив з родини вчителів (бабуся, мати, сестра), він ніколи не бив себе у груди, а мовчки займався потрібною справою, у його серці сяяло полум’я патріотизму, проте не показового та пафосного, а глибинного та чистого, яким він і має бути в усіх тих, хто любить Україну.

28.04.2015 року Володимира Юрійовича було призвано за мобілізацією Кривоозерським РВК, потім ще двічі підписував контракт (спочатку на півроку, а наступного разу – на 3 роки).

2016 року Юрист брав участь у зборах резервістів 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, і там настільки гарно показав себе, що привернув увагу людей з морської піхоти, які негайно запропонували йому контракт з їхнім підрозділом, і Володимир Юрійович погодився.

Старший матрос, старший навідник 3-го відділення мінометної батареї 18-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти.

11 квітня поблизу населеного пункту Гранітне Донецької області він зазнав вкрай важкого поранення під час обстрілу наших позицій та помер наступної доби, 12 квітня, у лікарні міста Волноваха.

Похований 14 квітня у рідному селі. У нього залишилися батьки та сестра.

10. Ігор Павлович Ігнатенко (позивний Цум) народився 17.11.1963 року у місті Василівка Запорізької області.

З 1992 року був учасником відродження руху запорозького козацтва, курінним отаманом Великолузького куріня Василівського району. Усією душею чоловік віддавався улюбленій справі – фермерству, заснував та керував фермерським господарством “Кош”.

Брав активну та безпосередню участь у Революції Гідності, був сотником 20-ї Майданівської сотні, після Майдану неодноразово привозив та передавав Запорізькому обласному краєзнавчому музею експонати з Майдану, а згодом – з війни.

Ігор Павлович не був статистичним громадянином, навпаки, це була особистість з великої літери, яка не могла лишатися байдужою до того виру бурхливих та трагічних подій, у які занурилася Україна від кінця 2013 року. І коли після завершення Революції розпочалася справжня війна, він без жодних роздумів вирушив на захист.

Воював у складі батальйону спеціального призначення “Донбас” Національної Гвардії України, у 37-му окремому мотопіхотному батальйоні 56-ї окремої мотопіхотної бригади ,а з 18.06.2018-го боронив нашу землю у складі 93-ї ОМБр.

Старший сержант, номер обслуги гранатометного взводу 2-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

Через поважний вік та неабиякий розум його кликали Батею (це прізвисько він приніс із собою ще з Майдану). Та він ним і був, розсудливим та спокійним янголом-охоронцем для побратимів, зі стійкою та непохитною вірою у краще. На жаль, метал іноді вбиває навіть янголів.

Загинув Батя 12 квітня о 17.15 в районі шахти Бутівка Донецької області від смертельного осколкового поранення, що його зазнав під час обстрілу наших позицій з 82-мм мінометів.

Похований 18 квітня у Василівці. У нього залишилися дружина та двоє синів.

11. Микола Миколайович Волков (позивний Смурфік) народився 25.02.1999 року у Маріуполі.

Хлопець закінчив 9 класів школи №4, після чого вступив до Маріупольського електромеханічного технікуму на спеціальність “електрик”. Коли Маріуполь був обстріляний найманцями РФ із Градів, Микола негайно відправився до військкомату, але там його визнали непридатним до військової служби через перенесену раніше важку черепно-мозкову травму.

Завзято любив футбол та команду рідного міста ФК “Маріуполь”, відвідавши у сезоні 2017/18 років усі її матчі. Також Смурфік захоплювався подорожами, його приваблювало усе нове та цікаве, він побував у багатьох містах України, часто подорожував автостопом.

Після закінчення футбольного сезону, не маючи відповідної медичної освіти, він вирішив допомагати нашим пораненим воїнам та прийшов до лав добровольців. Пройшовши навчання у навчальному центрі Медичного батальйону “Госпітальєри”, він у липні 2018 року, у складі медичної групи Asap, вирушив до Пісків. З осені того ж року був закріплений за 8-м батальйоном УДА.

Доброволець-парамедик 2-ї роти “Тіні” 8-го окремого батальйону “Аратта” Української Добровольчої Армії.

10 квітня увечері в районі рідного міста Маріуполь Смурфіка поцілив у голову снайпер найманців РФ. Поранення було надкритичним, куля розтрощила кістки черепа та завдала великої шкоди мозку. Микола у стані коми був доправлений до лікарні імені Мечникова у Дніпрі, кілька разів переживав клінічну смерть. Лікарі боролися до останнього, але й вони були безсилі, Микола Миколайович помер о 8 ранку 15 квітня.

Похований 17 квітня на Алеї Слави Маріуполя. У нього залишилися батько та зведена сестра.

12. Олександр Олегович Цапенко (позивний Студент) народився 16.10.1998 року у селищі міського типу Широке Дніпропетровської області. Мешкав у Кривому Розі.

Солдат, навідник-оператор відділення управління 5-ї роти управління 2-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 21 квітня о 23.30 від смертельного осколкового поранення, якого зазнав під час обстрілу нашого взводного опорного пункту з 82-мм мінометів.

Похований 23 квітня на Алеї Слави села Широка Дача. У нього залишилися дві сестри.

13. Юрій Миколайович Коновод (позивний Вчитель) народився 09.08.1964 року у Сєверодонецьку. З дитинства мешкав у селі Ланна Карлівського району Полтавської області. Отримавши вищу освіту, переїхав до села Зачепилівка Харківської області.

1981 року він закінчив 10 класів Ланнівської середньої школи, після чого його було призвано на строкову, навчання Юрій Миколайович проходив у Десні, де й почув , що формується група військовослужбовців для несення служби в Афганістані. Він негайно подав добровільний рапорт, у якому виявив бажання долучитися до контингенту радянських військ.

15.01.1983 року він вилетів до Афгану, де служив до 1984 року, дислокуючись у селищі Катиборг. Неодноразово брав участь у жорстоких боях, зазнав поранення у ногу. Демобілізувавшись, Вчитель вступив на історичний факультет Полтавського національного педадогічного університету, який закінчив 1989 року.

29.08.2016 року Юрій Миколайович розпочав службу за контрактом у 53-й окремій механізованій бригаді, у якій служив молодшим сержантом, водієм-електриком розвідувального взводу 1-го батальйону. У жовтні 2018-го контракт сплив, але Вчитель знову повернувся до улюбленої бригади, вже у складі “Айдару”, до якого прийшов 15.03.2019 року.

Молодший сержант, військовослужбовець 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 23 квітня вдень в районі селища міського типу Південне Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 26 квітня у Ланній. У нього залишилися дружина та двоє синів.

14. Сергій Володимирович Гвоздієвський народився 14.04.1966 року. Мешкав у місті Могилів-Подільський Вінницької області.

Сержант, військовослужбовець 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

29 квітня на Маріупольському напрямку він зазнав важких поранень, після надання невідкладної медичної допомоги був евакуйований до Дніпра, але, незважаючи на всі зусилля лікарів, від травм помер 30 квітня.

Дата та місце поховання на момент виходу статті не визначені.

15. Володимир Анатолійович Куцик (позивний Дід) народився 22.04.1968 року. Мешкав у селі Стоянів Радехівського району Львівської області.

29.01.2019 року він підписав свій перший контракт. Після навчання у 184-му навчальному центрі, що розташований у Старичах Львівської області, був відправлений до свого підрозділу, у який прибув два тижні тому.

Солдат, водій-електрик відділення управління взводу зв’язку механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

“Відповідальний, доброзичливий, щирий, завжди готовий прийти на допомогу і навчити. З повагою ставився до своїх командирів, не зважаючи на те, що був набагато старшим за них. Користувався повагою у колективі – таким Володимир Анатолійович залишиться у нашій пам`яті. Вічна пам’ять друже”, – йдеться у дописі 24-ї ОМБр на Фейсбук.

Загинув Володимир Анатолійович 30 квітня в районі міста Мар’їнка Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

На момент виходу статті дата поховання не визначена.

ПІСЛЯМОВА

18:36

Сьогодні вночі нам знову треба було заступати на бойове. Дощ, що спинився вдень, під вечір розпочався знову, і в голову лізли безрадісні думки про чергову ніч у рідкому бруді з відчуттям крижаного оніміння тіла. У мене не було ніякого настрою, і я похмуро сидів біля входу до бліндажа, забиваючи запасні ріжки патронами. Дядя Коля приніс нам гарячий обід, який подарував шлунку оманливе тепло, що дуже швидко випарувалося. Максим давно прокинувся, але здавався якимось пригніченим і хворим. Впіймавши мій погляд, він мляво махнув рукою, показуючи, що приснився поганий сон і скоро все буде нормально. Я не став наполягати, оскільки знав, про що були ці сни, вони регулярно приходили до Макса, який з дитинства мав дуже яскраву та глибоку уяву. Нам усім час від часу снилося те літо, всі ми дорого б заплатили, щоб ніколи про нього не згадувати, але навіть у самого диявола не було ліків від цих спогадів.

Вдень на позицію приїжджали якісь журналісти, які робили фільм про 2014 рік. Дізнавшись про це, я полегшено зітхнув, бо якщо я ще якось міг з ними поспілкуватися, то Макс – ні. Він взагалі ні з ким, окрім мене, не розмовляв на цю тему, в ті дні щось міцно зламалося у ньому, перекосивши пристрій його світогляду, збивши “заводські налаштування”, і біль, з яким він жив, не затихав і не згасав. У нього вже намагалися брати інтерв’ю раніше, але він мовчки розвертався та йшов геть, залишаючи “воїнів пера” розгублено стояти з мікрофоном у руці. Ніхто з тих, хто не був у тих полях, не зміг би повністю зрозуміти та відчути, якою ціною наша рота пройшла крізь те страшне літо. Ніколи не усвідомили б до кінця всю глибину відчаю та розміри відчуття безпорадності, що охоплювала від безнадійної ситуації, коли єдиним виходом із неї здавалася смерть. Ніхто і ніколи.

20:13

Прокинувшись вдень, я довго лежав із відкритими очима, чекаючи, поки яскраві картини мого сну вицвітуть і стануть бляклим лахміттям, яке можна буде скинути з себе. Голова була важкою, сон міцно вчепився у мозок, але, так чи інакше, незабаром його хватка послабшала, і я піднявся, щоб приготувати себе та зброю до нічного чергування. Всюдисущий дядя Коля запхав у мене щось гаряче і дуже смачне, і поки я обідав, гнітючий наліт спогадів став ще тонше. Десь на задвірках свідомості ще лунали слабкі вибухи та крики, але вони потихеньку вщухали, віддаляючись від реальності прожитими після того літа роками. Сергій сидів біля входу, набиваючи ріжки, уважно подивившись на мене, він коротко кивнув на знак вітання і мовчки продовжував свою справу. Він, як ніхто, знав за мої сни, і я був безмежно вдячний йому за те, що він не почав розмову, не поліз до мене в душу. Він все знав, адже він теж був тоді серед тих полів.

Біля печі було тепло і затишно, але це була лінія фронту, де весь час сидіти поруч із піччю не вдавалося. Я піднявся, відчуваючи, як щось відчутно хруснуло в колінах, і вийшов на свіже вологе повітря квітневого вечора, дощ миттєво затарабанив по касці, плечах і пальцях. Ще одна ніч серед води чекала мене, ще одна монотонна та мокра ніч. Перспектива була так собі, але ми давно припинили звертати на це увагу, відзначаючи подібне лише, як тимчасові незручності. Я закинув голову назустріч небу, і дощ застукав по моєму обличчю, змиваючи останні залишки сну, як невеликі хвилі на нічному пляжі згладжують всі піщані замки, побудовані дітворою вдень. Годинника у мене не було, і я знову зайшов до бліндажа, запитавши Сергія, котра година, щоб знати, скільки залишилося до бойового. Той опустив погляд на свій улюблений годинник, і тільки відкрив рота, щоб відповісти, як раптово все почалося.

22:49

Я познайомився з Максом у сьомому класі школи, куди прийшов після того, як моя родина переїхала в інше місто. Наша дружба виникла аж ніяк не відразу, ми віталися і розбігалися по своїх справах після школи, не попрощавшись. Але одного разу якийсь веселий тарган у голові нашої вчительки змусив її перетасувати клас, розсадивши учнів по-новому, і я опинився з ним за однією партою. Я думаю, що цей день і став точкою відліку, виявилося, що ми дивимося одні й ті самі фільми, вболіваємо за одну й ту саму команду, читаємо одні й ті самі книги, любимо хімію та історію, ненавидимо геометрію та креслення. Потім ми удвох здали документи до універу та потрапили до однієї групи. Разом захищали диплом, і разом напилися, святкуючи здобуття вищої освіти. І коли з’явилася загроза, разом пішли захищати Батьківщину, не чекаючи, поки вона перша згадає про нас.

Але зараз було не до ностальгії. Перший вибух сколихнув наші позиції, коли я збирався відповісти Максиму, котра зараз година, і з того моменту бій не припинявся. По нас лупили з мінометів, великокаліберних кулеметів і ще з усього, що було на тому боці, в повітря злітали грудки грязюки упереміш із камінням і гілками, яскраві спалахи прильотів розкидали навколо себе снопи іскор, швидко згасаючих під проливним дощем. Ми били по них у відповідь, стоячи на позиції, куди спішно прибігли після початку бою, один був двохсотий, трьох вже поранило, по бойовій тривозі були підняті сусідні позиції, які негайно вступили в бій, завдаючи ударів з флангів. Атака почалася настільки раптово і масовано, що буквально знесла багатьох хлопців із їхніх ліжок, і хлопці, напівсонні і заспані, негайно вступили в бій, поливаючи мокру темряву безперервними чергами. І я поливав теж, а коли вкотре закінчилися патрони, і я вставляв запасний магазин, мене було вбито.

23:55

Таких довгих боїв не було давно, хвиля накочувала за хвилею, прямим влучанням був вщент рознесений наш бліндаж, і відкинута вибухом пічка повільно згасала на мокрій землі. На позицію примчали медики і, пригинаючись, винесли ноші, а на ношах лежав дядя Коля, у відкритих очах якого почала збиратися вода, що стікала з куточків очей прозорими тоненькими струмочками. Чорт, дядя Коля, ти був з нами з самого початку, ти завжди нас годував, примудряючись з жалюгідної купки продуктів приготувати королівський обід, ти до кожного ставився, як до свого рідного сина, ти ж негласний символ нашої роти, чорт, чорт, чорт! Лють застелила мені очі, і я стріляв прямо, стріляв у боки, стріляв, іноді не бачачи, куди саме, просто кулю за кулею випускав у темряву, не чуючи, як ноги у берцях повністю заніміли від холоду. Сергій теж стріляв, хоч озирнутися на нього часу не було, я чув, як з його позиції лунають довгі черги. У якийсь момент інтенсивність стрілянини пішла на спад, і я втомлено обернувся, почавши підіймати руку у вітальному жесті, але рука моя завмерла на півдорозі. Друг лежав у калюжі обличчям донизу, а його пальці все так само міцно стискали автомат.

Бій вщухав. Подекуди ще лунали локальні черги, кілька разів прилетіло з міномета, впавши десь у стороні, але в цілому все закінчилося. Я підбіг до Сергія, голосно кличучи медиків, і з розмаху впав біля нього на коліна, не звертаючи уваги на те, як вода з калюжі миттєво вимочила мої ноги. Перевернувши його на спину, я все зрозумів і заплакав: куля увійшла під правим оком, принісши миттєву смерть. Я взяв за руку свого кращого друга. Руку людини, яка була мені дорога, як ніхто. З якою я заглянув до пекла і якимось дивом живим вийшов із протилежних дверей, з якою я навчився пізнавати справжні цінності життя: мужність, справедливість і взаємодопомогу. З якою я пройшов крізь палаючі поля 2014 року біля одного села, назву якого мені ніколи не забути.

Я тримав його руку в своїй, дивлячись на старий годинник на його зап’ясті. І перед тим, як прибігли медики, хвилинна стрілка клацнула на 0:00, розпочавши відлік шостого року війни.

Джерело