Як можна відзначати День жертв політичних репресій, якщо не тільки не покарані, а й навіть не названі ті, хто вчиняв ці репресії.
Всі ці ділки, які живуть з національної трагедії українців, перевели найболючішу проблему в меморіальну площину, відвернувши нашу увагу від вимог покарання за злочини перед Українським Народом, запевнивши наших ворогів, що українців можна нищити безкарно.
Простий приклад – Конвенція «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» від 9 грудня 1948 року була ратифікована Президією Верховного Совєта СРСР 18 березня 1954 року. А згідно чинного законодавства, вона є обов’язковою до виконання на території України. Стаття І Конвенції передбачає обов’язковість вжиття заходів запобігання геноциду та покарання за його скоєння. Стаття IV передбачає покарання осіб, які скоїли геноцид, незалежно від того, є вони правителями, посадовими чи приватними особами. Стаття V вимагає введення законів, в яких мають бути передбачені ефективні заходи покарання осіб, винних в скоєнні геноциду. І, нарешті, Стаття VI вимагає, аби осіб, які скоїли геноцид, судили суди тієї держави, на території якої скоєно цей злочин.
Кримінальне переслідування за геноцид і злочини проти людяності має на меті не тільки встановлення справедливості, а й запобігання подібним злочинам в майбутньому.
Закон України «Про Голодомор 1932 —1933 років в Україні», однією з підстав якого є згадана Конвенція, причиною Геноциду встановлює «злочинні дії тоталітарного режиму СРСР, спрямовані на організацію Голодомору, наслідком яких стало знищення мільйонів людей, руйнування соціальних основ Українського народу, його вікових традицій, духовної культури і етнічної самобутності». Цим Законом жодним чином не передбачене покарання – бо виявляється, що карати немає кого, – оскільки геноцид чинили не конкретні особи, а ідеологема — «тоталітарний режим СРСР».
Але жоден режим, хоч як його ми не сприймали, нічого коїти не може. Бо злочини вчиняють конкретні люди. І їх потрібно покарати.
для ІНФОРМАТОРа
