ІНФОРМАТОР продовжує публікувати цикл статей “Анатомія лібералізму” від релігієзнавця Сергія Чаплигіна.
Разом з кінцем Середньовіччя в Європі відбулася фундаментальна зміна типу суспільства.
Сенс цих змін, так званого “Просвітництва”, що почалися в Західній Європі в другій половині XVII століття, полягали в розповсюдженні серед мас суто наукових знань та загальної освіти. Це був якісно та принципово відмінний від попереднього етап в історії людства. Він базувався на радикальному відторгненні минулого, через перегляд та повну ревізію тих принципів та устоїв, на яке до цього часу опиралося людство.
Мислення, властиве традиційному суспільству, піддавалося “просвітителями” критичному переусвідомленню, ставилося під сумнів та заперечувалося.
“Просвітництво”, яке виникло в контексті номіналізму, емпірізму та механіцизму, вважало єдиним суб’єктом пізнання розумового людського індивіда, а об’єктом – навколишній світ. Тому істинним знанням реальності “просвітителі” вважали тільки розумові умовиводи та систематизовані дослідні спостереження.
Історія, згідно поглядів “просвітителів”, полягала в наступному: спочатку людство було диким та примітивним. З часом це було подолано – під натиском розумової діяльністі людини первісні форми життя поступаються більш розвинутим, цивілізованим.
Подальший розвиток звільняє людство від інерцій минулого, його міфів та забобонів, як спадщини первісної епохи, та відкидає минуле, що стримує цей розвиток і тягне людство назад. З цієї філософії безпосередньо виходить “наукова теорія історичного прогресу людства”, яка поступово стає все більш популярною і в ХІХ-ХХ століттях визнається за об’єктивну істину.
Історія, згідно цієї концепції, має єдиний та незворотній напрям розвитку суспільства – “прогрес” (pro-gress – “рух вперед”), де кожен наступний етап якісно досконаліший попереднього. Фрідріх Мейнеке говорить про прогрес, як про “секуляризовану християнську есхатологію ідей універсальності – кінцеву мету, що досягається всім людством, переміщеною з сферии чудес та трансцендентності в сферу природніх пояснень та іманентності”.
Вперше термін “прогрес” відносно плину часу застосував Френсіс Бекон (1561-1626). В 1750 році французький філософ Тюрго (1727-1781) сформулював наукову аксіому: “Людський рід постійно йде до все більшої досконалості”.
Ці ідеї були підхоплені та розвинуті Т. Гоббсом, Дж. Локком, Д. Дідро, Ж.- Ж. Руссо та іншіми т. зв “енциклопедистами”. Пізніше концепція “прогресу” була “обґрунтована” т. зв. хронологією якості пізнання (О. Конт) та поєднанна з теорію еволюції видів живих істот (Ж.-Б. Ламарк, Ч. Дарвін).
Так була отримана нова філософія історії, світобачення та антропології, повністю протилежна минулій, яка отримала повну перемогу на рівні раціонального мислення – віднині концепція “прогресу” почалася осмислюватися як безальтернативне (те, що розуміється само собою) та природнє (те,що виходить з природи речей) – де розвиток суспільства йде від примітивного до складного, гіршого до кращого, меньшего до до більшого.
Історично реалізація світоглядних моделей закладених епохою Просвітництва продовжується і по сьогоднішній день.
Нагадаємо, раніше ІНФОРМАТОР опублікував шосту частину циклу “Анатомія Лібералізму”.
