9.9 C
Kyiv
П’ятниця, 29 Березня, 2024

Показали, як воює 30-та бригада на Світлодарці під час “перемир’я” (ФОТОРЕПОРТАЖ)

На Донбасі ворог зменшив кількість та інтенсивність обстрілів. Так зване “весняне перемир’я”, оголошене 8 березня, дається взнаки. Але і під час дуже умовного затишшя російські окупанти продовжують стріляти, українські армійці продовжують діставати поранення і гинути. З початку місяці полягли чотири наші воїни.

Об’єднані сили, звітують у штабі, дають адекватну відсіч ворогу, тож втрати у противника більші.

На Світлодарській дузі бійці 30-ї механізованої бригади ЗСУ імені князя Костянтина Острозького минулого тижня розповідали “Новинарні” про те, як виглядає нинішній “режим тиші”, про весну, фортифікаційні роботи і свої мрії.

Ярослав у гумаках: “Чого вони прийшли на нашу землю?”

Розбита дорога веде повз розбиті хати, поруч із якими контрастують будинки з новими дахами та квітами у вікнах. Далі – ґрунтовка, у машині треба ввімкнути “антибукс”, щоб авто раптом не загрузло посеред поля. Але суглинок ще твердий, ранковий дощ не надто розмочив землю, тож зрештою їдемо нормально.

Погода мінлива. З-за хмар широкими скісними променями сонце передає на землю трохи тепла і світла, але саме ще не спішить показатися – наче жінка, яка вранці не встигла причепуритись. Густі хмари вкривають сіре небо і будь-якої миті можуть прорватися зливою чи снігом. Поки невідомо, хто переможе: чи зима ще візьме короткий реванш, чи весна намочить усе дощем, після якого бруньки на кущах і деревах вистрелять листям.

Навіть на фронті весна – це особлива пора, торжество життя. І щороку особливо гостро хочеться миру саме навесні.

Та поки про кінець війни можна і не мріяти. Вона міцно вчепилася за цю землю і не хоче її відпускати. І стріляють на Донбасі не лише бруньки.

Від місця, де зупинилася наша машина, потрібно трохи пройти степом і потім застрибнути в траншею. Вона неглибока, місцями трохи підтоплена, тож за чоботами тягнеться розкисла глина. Але подекуди ступаєш наче по кам’яній підлозі, а стіни окопу ніби вимурувані із пластів сланцю.

Проводити фортифікаційні роботи в такому ґрунті дуже складно. Лопата й кирка тут безсилі.

– Ми розширюємося, намагаємося змінювати наші позиції. За допомогою відбійного молотка неважко. Головне – окуляри вдягати, щоб крихти не потрапили в очі, бо буде біда, – говорить армієць на ім’я Василь.

Ярослав

Його побратим по новоград-волинській “тридцятці” Ярослав ховає обличчя за бафом, видно тільки сірі очі.

– На даний момент ворог перемир’я не дотримується. Буває, вночі стріляють, прицільно б’ють. СПГ прилітає, РПГ. А мін поки не було. У них там ротація проходить, буває, хлопці бойові попадаються, б’ють прицільно. Не дотримувалися того перемир’я і дотримуватися не будуть, – каже Ярослав.

– І що? Навіть дня тихого не було? – питаю.

– Не було, – відповідає боєць. – У них нема ні честі, ні совісті. Чого вони прийшли на нашу землю? Якби в них були честь і совість, вони б собі сиділи вдома.

За словами бійця, під час “перемир’я” окупанти на Світлодарці переважно ведуть вогонь із великокаліберних кулеметів та автоматів.

– Вони думають, що ми до них рвемося наперед. Бояться. Видимість же нульова, у тепловізор зайчика видно через 20 метрів, – усміхається Ярослав.

На такі простріли бійці бригади імені князя Острозького не відповідають. Відкривають вогонь у бік ворога, коли той застосовує більший калібр і “насипає” прицільно.

– На провокації не ведемось. А який сенс? Хай стріляють, ми тримаємо свою оборону, – говорить армієць.

До оголошення перемир’я противник постійно бив і з мінометів. Один український воїн на цих позиціях дістав поранення від уламків міни.

Ярослав підписав контракт у 2017-му. Перед цим відслужив “строчку”.

– Захотілося далі продовжувати. Коли таке відбувається у країні, не можу я вдома сидіти, – говорить 23-річний боєць.

Сам він із Новоград-Волинського, ППД “тридцятки” – у його рідному місті. Тож коли підрозділ не на передовій, чоловік на службу ходить із дому.

І батьки, і брати з сестрою відмовляли його йти у військо, але Ярослав наполіг на своєму.

– У мене велика рідня. Своєї родини поки немає. Ніколи, служба, – усміхається. – Мрію, щоб війна закінчилася, повернутися додому живим і здоровим та створити власну сім’ю.

Коли фотографую ноги Ярослава у гумаках, заліплених багнюкою, він сміється:

– О, хоч удома побачать, які тут умови. А то ж думають, що я тут на курорті.

Станіслав: “Нам добре видно позиції бойовиків, щось там копають”

Станіслав

Станіслав на вигляд зовсім юний. Йому 21. Світло-зелені очі, пшеничного кольору брови і такі ж вії.

– Дуже гучний був гуркіт техніки з боку ворога – танки, БМП. Ми спостерігали, були в повній бойовій готовності. Годину десь гуділо, а потім припинилося, – розповідає Стас про місцеві новини.

– Вантажівки катаються, уночі видно, як фари світяться. Оскільки зараз перемир’я, ми не стріляємо, то вони їздять собі, возять продукти, боєприпаси.

Позиції окупантів видно. Там весь час щось копають та укріплюють по двоє-троє осіб. Більшими групами бойовики, вочевидь, не ризикують вилазити.

– Один раз уночі було, рухалися в наш бік, ми бачили три плями в “теплак”, дали туди маленьку чергу, після того більше не спостерігали руху, – розповідає Станіслав.

Удень, особливо коли погода ясна й безвітряна, над позиціями українських військових літають ворожі “пташки”.

– Не раз фіксували їхні безпілотники, але вони високо, їх особливо не дістанеш, – зізнається боєць. – Вони дивляться, що в нас тут. Ну, ми маскуємося. Ось колоди привезли, будемо перекривати бліндажі.

Хоча весна і принесла багнюку, але Станіслав радіє, що нарешті потепліло:

– Бо взимку був капець. Доходило до 28-29 градусів морозу вночі. Неможливо було назовні залишатися. Ніяк не зігрієшся.

Коли він це говорить, з-за хмари знову визирає сонячний промінь, і, наче за помахом диригентської палички, починають щебетати пташки. Їх не видно і сидіти їм ніде, бо навколо немає ані деревця, але пернаті цвірінчать, славлячи сонце.

Станіслав із Кривого Рогу, контракт із ЗСУ підписав у 19.

– Мені один знайомий, сержант з іншої бригади, сказав: “Якщо не ти, то хто?” І я пішов в армію. Не шкодую про своє рішення.

Електрогазозварювальник за фахом, тепер Стас – механік-водій БМП-1.

Він поки не знає, чи продовжуватиме контракт.

– Час покаже, – говорить.

Василь, який прийшов з Майдану й “Азову”:
немає третини легені, але то не біда

Василь

– Навіть найменших натяків на повне перемир’я не було. Постійні провокації, здебільшого з настанням сутінок. Але вдень, можна сказати, тихо, – говорить Василь.

Він високий, стрункий, кароокий і чорнобровий. А ще надзвичайно спокійний. Здається, цю його вмиротвореність нічого не може порушити.

– Я просто працюю над собою, – усміхається армієць із Лубен на Полтавщині.

За його словами, прицільність ворожих кулеметників залежить від ротацій. Іноді навпроти стоять нездари. Але зараз приїхали ті, хто “нормально б’ють”.

Іноді на позиції українських вояків “прилітає” зі станкового протитанкового гранатомета. “Беха” “копєєчка” виїжджає”, – звітує також боєць про обстріли.

Василь прийшов у Збройні сили з “Азову”.

– Мій шлях боротьби почався ще з Майдану. Я ще студентом поїхав туди, потрапив під розгін 30 листопада, – розповідає чоловік.
Від “Беркута” він добряче дістав гумовим кийком по голові. Відтоді має проблеми з короткостроковою пам’яттю.

Після Революції Гідності Василь рвався на фронт, але старші друзі його відмовили. Та в січні 2015-го він таки пішов у “Дніпро-1” – тоді добровольчий батальйон воював біля Донецького аеропорту.

– Дуже гаряче там було. Напевно, ні з чим не зрівняється протягом війни ДАП. Це був мій перший виїзд на передову. Я до кінця не розумів, що може статися. Ми тоді пробули там три-чотири дні, підвозили допомогу, – пригадує Василь.

– Хотілось стати тією піщинкою історії, яка може змінити щось. Не хотів залишатися “диванним воїном”, Адже потрібно будувати й захищати країну, – пояснює хлопець.

Через місяць служби в “Дніпрі-1” він поїхав на АТЕК – підготовчу базу полку “Азов” у Києві. На передову до цього підрозділу Нацгвардії потрапив у травні 2015-го. Воював у Широкиному, Красногорівці, Чермалику.

Потім “Азов” вивели з “передка”, але “азовці” продовжували брати участь в окремих операціях. На одному із таких завдань Василь дістав поранення.

Хлопець не хоче говорити, як це сталося. Тоді, у 2017-му, він проходив лікування у шпиталі Маріуполя, надалі потрапив у реанімацію дніпровської лікарні Мечникова, потім – у шпиталь МВС у столиці. Загалом відновлювався чотири місяці.

У Василя обпалено третину лівої легені. Зізнається, що спочатку з таким пораненням було дуже важко. Але воїн не опустив руки і не збирається жаліти себе.

– Я нормально дихаю. А ще бігаю і розвиваю легеню. Втрачений шматок – це не смертельно, людина може відновити легеню до 90%, – говорить армієць.

Він періодично має проходити реабілітацію, але не робить цього.

– На себе немає часу, – сміється.

У січні 2018-го Василь звільнився з “Азову”.

– Вирішив пожити трохи, так би мовити, цивільним життям. Але потім загинув мій друг “Упрямий”, і я вирішив помститися за нього.

Юний боєць полку “Азов” Марк Гудзовський “Упрямий” помер у шпиталі 10 березня 2018 року після важкого поранення від кулі снайпера, отриманого біля Водяного під час виконання бойового завдання.

У серпні Василь підписав контракт із бригадою імені князя Костянтина Острозького ЗСУ.

– Хотілося поміняти структуру, Нацгвардію на Збройні сили. Скрізь є свої переваги і недоліки. Суттєва перевага тут, що більше можливостей виїжджати на війну, – зауважує Василь.

За збігом, саме зараз “Азов” разом із його 30-ю бригадою виконує бойові завдання на Світлодарській дузі. Уперше за кілька років полк вийшов на передову надовго та офіційно.

– Підрозділу, можна сказати, пощастило, – говорить Василь.

Він ніколи не мріяв бути військовим. Навчався в лісотехнічному коледжі, через війну не закінчив. Цьогоріч планує вступати до львівської “сухопутки” (Національної академії сухопутних військ):

– Оскільки я чотири роки життя присвятив цьому, то тепер хочу стати офіцером і залишитися тут.

За посадою він медик, пройшов кілька курсів із тактичної медицини. Кілька тижнів тому він рятував бійця, який мав численні осколкові поранення, зокрема і в шию, травматичну ампутацію лівої ноги вище коліна, відірвані пальці на руках.

– Прилетів вистріл СПГ. Він був при тямі, коли я надавав йому допомогу. Поранений поводився на п’ятірку з плюсом, слідував усім інструкціям, не панікував. Приємно працювати з такими людьми. Зараз він у шпиталі, – розповідає Василь.

Гумор, навіть чорний, рятує на війні. Допомагає і читання. Хоча Василь нарікає: ось уже три тижні не може дочитати “Ідіота” Достоєвського.

Особливу увагу російській класиці він почав приділяти саме з початком російської агресії. Думав, а раптом у книжках ХІХ чи ХХ століття захована відповідь на питання, чому Росія завжди прагне захоплювати чужу територію. Але поки так і не знайшов.

Коли видається вільна хвилина, Василь намагається вивчити кілька рядків вірша. А ще набив на голові ворона Муніна – у скандинавській міфології цей птах служить Одіну і відповідає за пам’ять.

У Василя була дружина – але не витримала, що чоловік так довго воює, і пішла від нього. Є син, якому у вересні виповниться три. Малого армієць бачить рідко, сумує за ним.

Питаю про банальне: коли, на його думку, закінчиться війна.

– Акцент на тому і робиться, щоб вбити наше терпіння і патріотизм цією виснажливою війною. Вона закінчиться. Просто треба набратися терпіння і цілеспрямованості, – усміхається Василь.

Як повідомлялося, минулої доби бойовики три рази обстріляли позиції ОС. Один український військовий загинув.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

ПО ТЕМІ

НАЙПОПУЛЯРНІШЕ

ОСТАННІ НОВИНИ

ПОДІЛИТИСЯ З ДРУЗЯМИ

ми у соцмережах

524,480Читачі>