ІНФОРМАТОР розповідає про життєвий шлях автора перших двох пам’ятників жертв голодомору 32-33 років, учасника двох революцій, воїна АТО та засновника трьох музеїв — Олександра Ушинського, який наразі є директором Асоціації ветеранів війни, учасників АТО і сімей померлих і загиблих військовослужбовців.

Це дуже великий, але цікавий матеріал. Для того, щоб побачити повну картину, ми розкажемо про життя Олександра Ушинського з самого початку, з біографічних даних. Для цього ми передамо слово герою нашого матеріалу:

“Я закінчив Верхівнянський сільськогосподарський технікум на Житомирщині. У будинку технікуму колись жив французький письменник Оноре де Бальзак та польська графиня Евеліна Ганська, приміщення корпусу схоже на червоний корпус Київського університету. Закінчив технікум, працював у колгоспі, потім служив на Балтійському та Тихоокеанському флоті з 14 травня з 1975 року по травень 1978, служив на ескадреному міноносці, великому протичовновому кораблі, ніс службу в Індійському і Тихому океані”, – розповідає Олександр Ушинський.

“Після служби у 1979 році поступив на біологічний факультет Української сільськогосподарської академії у місті Києві, де вчився 6 років, до 1984 року, на військовій кафедрі здобув звання офіцера. Отримав направлення у Радгосп Шабо Білгород-Дністровскього району Одеської області на посаду головного агронома, але в мене на той час було вже двоє діток і молода дружина, було важко без квартири і мені запропонували відкріплення від “Вінплодовощпром”, я взяв відкріплення і отримав посаду головного агронома у селі Тарган, а згодом став головою сільскої ради”, – каже Олесандр Євгенович.

Перший пам’ятник жертвам Голодомору в Україні


“Мені на той час було 27 років, я був молодим волюнтаристом, ні з ким не радився, все робив сам по собі”

” У селі Тарган я почав свою діяльність з того, що став упорядковувати кладовище, бля якого я побачив велику впадину, куди люди, після прибирання могилок, зносили бите скло, вінки. Поряд на своєму городі хазяйнувала бабуся, який примикав до кладовища. Її звали Нестеренко Анастасія. Кажу, бабуся, а що це за впадина, що це таке тут було”, – спитав Олександр Ушинський.

“Синочок, мовчи, це під час голодовки (тоді люди так говорили) була тут викопана довга та глибока траншея і люди сюди звозили по п’ять-шість чоловік кожного дня і кидали просто так — один на одного. Бувало так, що декілька діб звозять, а потім присипають землею. Потім знову 5-10 діб звозять, поки запахи не підуть і знов присипають. А це, каже, кісточки тих безневинно убієнних розклались, зітліли і земелька осіла”, – повідала голові сільради Анастасія Нестеренко.

“В мене аж волоси дибом встали, думаю, як так можна? Ще є живі свідки тієї страшної трагедії і родичі цих померлих страшною голодною смертю, а ми не упорядкували це святе місце, замість цього забруднюємо його, закидаємо вінками, склом. По суті — ми топчемось по душах тих наших предків, які померли страшною мученицькою смертю. Я собі взяв у голову таку думку, що, по-перше, це місце повинно бути упорядковане, а по-друге, тут повинен бути якийсь пам’ятний знак. Тоді я усвідомив, що на цьому місці повинен стояти пам’ятник, який буде нагадувати людям про ті страшні події. Я прийшов у сільську раду і тим що я відчув, всім що я побачив і про що думав, я поділився зі своєю секретаркою Паюк Тамарою Феодосіївною. Вона схвалила мій задум і каже, що у нас у селі є чоловік, народний умілець, Микитенко Микола Йосипович, який робить різьбу до дереву, ліпить скульптуру, у сусідньому селі він збудував пам’ятник воїнам Другої світової війни”, – розповів Олександр Євгенович.

Могила скульптора Миколи Микитенка

“Я прийшов до цього чоловіка, він мене радушно зустрів, розповів про свою історію. Микола Йосипович — інвалід Другої світової, у їх сім’ї було п’ять дітей і він один вижив у цій трагедії. Розповівши йому свій задум, він погодився збудувати пам’ятник, його я собі уявляв як жінку матір, яка тримає хрест, а згодом це виявилося символічним, ніби Христос, який йшов на Голгофу”, – розповідає автор пам’ятника.

“Голова колгоспу Барилович Микола Павлович  підтримав мене і надав матеріали, я привіз для пам’ятника кілька мішків цементу. Місцевий зварювальник Володимир Демура зварив каркас скульптури, обтягнув його сіткою-рабицею, встановив статую жінки і почав цементом та різними домішками утворювати образ жінки-матері в себе за домом, подалі від очей. А поки художник працював над скульптурою, я з дозволу голови колгоспу взяв рільничу бригаду з бульдозером на чолі з Шевчуком Степаном Михайловичем, вони зачистили засмічену територію та зробили три великі символічні могили і ми поставили там дерев’яний хрест. А вже згодом я сформував невеличку бригаду із людей які були пенсіонерами, або не дуже зайняті в господарстві: Бадьора Григорій Юхимович, Григорій Щур, Степан Каплун, Василь Буханевич і Григоренко і ми зліпили постамент під майбутній пам’ятник”, – розказує герой нашого матеріалу.

Олександр Ушинський біля створеного їм першого пам’ятника жертвам голодомору
“На мене одягнули кайданки і кинули у тюрму”

“У червні 1988 року кранівник Василь Михайлюк вночі повантажив цей постамент на машину, його привезли на кладовище та встановили. А вже о десятій годині ранку Голос Америки та ББС сповістили, що у селі Тарган Володарського району на Київщині невідомі патріоти встановили пам’ятник жертвам голодовки 32-33 років. Одразу після цього розголосу до кінця дня за мною приїхали дві чорні Волги “КГБ” з Києва, на мене одягнули кайданки і кинули у тюрму в підвальних приміщеннях на Володимирській. За мене тоді вступилася канадська та американська діаспори, через те, що це були часи перебудови, мене відпустили, але звільнили з роботи, – розповідає Олександр Євгенович.

“Я пішов до колгоспу працювати заступником, працював п’ять років, а потім виставив свою кандидатуру на посаду голови колгоспу “Промінь” у селі Логвин, окрім мене на посаду висунулося ще 6 кандидатів, у тому числі і кандидатури голови сільради, але обрати мене. Я відчував постійний тиск, якщо приходить кредит, я майже нічого не отримував, приходило паливо, мені або зовсім не перепадало, або видавали в останню чергу. Після того, як я попрацював рік, мене надумали прибрати з посади зовсім. Для того, щоб мені “віддячити”, вони зібрали у час-два ночі збори уповноважених у приміщенні тракторної бригади, до другої години звозили людей і мене покликали. На збори зібрали самих ображених на мене, хто п’яний їздив за кермом, хто крав, хто зайців стріляв. Всім не сподобаєшся. Через те, що мене могли звільнити за невідповідністю, я написав заяву, що добровільно складаю повноваження і подався у світа. Поїхав у Київ, де займався громадською та політичною діяльністю”, – повідав нам Олександр Ушинський.

Як КДБ руйнувало перші політични силі Незалежної України

“Я з дев’яностих я був заступником Левка Лук’яненка, який очолював асоціацію дослідників голодомору, вступив в РУХ, а потім в Українську Республіканську Партію, це була перша партія на теренах незалежної України, через яку пройшли дуже багато достойників, у тому числі: Ярошинський і Левко Лук’яненко, Іван Драч, Олесь Шевченко, Василь Овсієнко і багато інших, – каже Олександр Ушинський.

Левко Лук’яненко та Олександр Ушинський

“Це були патріотичні партії, але через те, що електорат був розпорошений, комуністи часто брали реванш на виборах”

“КГБ” тоді теж зіграло свою роль, через своїх агентів “КГБ” навіювали дисидентам, що вони єдині, великі і мають авторитет у державі, через що вони почали виходити з партії та утворювали маленькі партійки, з якими було легше боротися. Керівники багатьох партій, які з’явилися у 90-их роках були вихідцями з УРП, Вдовенко, Костенко, Чорновіл та інші. Це були патріотичні партії, але через те, що електорат був розпорошений, комуністи часто брали реванш на виборах. Окрім того політична сила Миколи Матвієнко мала багато колишніх партійців та комсомольців, які закінчували партійні школи мали підвищений язик, були комунікабельні, знали як підійти до люду і по суті спонукали Левка Лук’яненка об’єднатися в одну політичну силу. “Українська народна партія Собор” об’єдналася з “Українською Республіканською Партією” і стала “Українська республіканська партія Собор”. З тієї партії 10-12 чоловік стали народними депутатами, потім вступили до БЮТ”, – розповів журналісту Інформатора Олександр Євгенович.

Помаранчева Революція та криза української дипломатії

“У 2004 році у штабі Ющенка мій товариш по партії Григорій Омельченко, спитав, яке в мене звання, я відповів, що три зірочки (старший лейтенант), він покликав мене з собою, підвів до генерального полковника Володимира Антонця, який до того був командувачем військово-повітряних сил України, каже, що полковник Ушинський буде очолювати координаційну групу військового проекту при штабі Віктора Ющенка в Київській області. В мене було 5-7 полковників, підполковників, хоча я був лише старший лейтенант. Я пройшов Помаранчеву революцію, маю грамоту від президента. Це були цікаві події та цікаві часи. Тоді лише одиниці потрапили до влади, а інші опинилися за бортом, як завжди”, – розповів Олександр Ушинський.

“Посли нічого не роблять, штани протирають по барах та ресторанах, а країна для них на останньому місці”

“Я займався дослідженням голодомору з Левком Лук’яненком, канадська діаспора якимось чином привезла з Канади старий Жигулі четвертої моделі, на якому ми їздили з ним по областях. Те, що у світі мало знають про голодомор —  недопрацювання Міністерства закордонних справ, які невідомо чим займаються в інших країнах, тому що коли Україна вшановувала 85-ту річницю Голодомору, лише декілька країн заявили, що визнають Голодомор геноцидом. Це відбувається тому що так звані посли, нічого не роблять, штани протирають по барах та ресторанах, а країна для них на останньому місці, лише для того, щоб звітуватися. Я це кажу як представник всесвітньої української координаційної ради”, – жаліється Олександр Євгенович.

Революція Гідності

“У листопаді 2013 року, я був у Латвії на запрошення Латвійського сейму і товариства українців Латвії на річниці вшанування жертв голоду-геноциду українців у 32-33 роках. Там я виступав в українській школі, в університеті, в музеях. 26 листопада 2013 року я з керівником Конгресу українців Латвії Миколою Павлюком мав поїхати з Риги до Вільнюса, де Янукович мав підписати угоду про економічну асоціацію з ЄС. Але ми отримали інформацію, що Янукович навідріз відмовляється підписувати будь-які документи щодо євроінтеграції України”, – розповідає Олександ Ушинський.

Фотографія Януковича у шоломі спецпризначенця “Беркуту”, музей Революції Гідності


“Я відповідав за зв’язки з українською діаспорою. Ми постійно робили онлайн-трансляції, зв’язувались по Skype, по телефону, тримали руку на пульсі всьому світу”

“У той самий день я сідаю в автобус до Києва і 27 листопада приїжджаю одразу на Майдан, там стояла сцена, підсилювачі звуку, виступали політики, громадські діячі, виступив і я, після мене — Левко Лук’яненко. На площі було дуже багато молоді з плакатами, які відчували, що були одурені владою. Потім я поїхав додому та побачив по телебаченню, що міліція порозганяла студентів. З ранку я долучився до політиків під українським домом, ми налагодили зв’язки зі студентами, які стояли під студентською стелою. Згодом, через кілька днів ми знайшли порозуміння і Майдан, що народився на площі Незалежності, об’єднав різні політичні сили. Ми зайшли у будинок Профспілок, оголосили що це наш народний дім, на другому поверсі влаштували інформаційний центр де поставили прапори “Батьківщини”, “Удару”, “ВО Свобода” та прапори України. Як член всесвітньої української координаційної ради, я відповідав за зв’язки з українською діаспорою. Ми постійно робили онлайн-трансляції, зв’язувались по Skype, по телефону, тримали руку на пульсі всьому світу”, – розповідає учасник подій на Майдані.

“До ранку на Майдані залишалося 500-600 протестувальників, а проти нас було 2-3 тисячі озброєних та вишколених беркутівців з різних областей України”

“У самі запеклі години протистояння я виконував обов’язки сотника 40-ої сотні. Там був сотник Роман Семчишин, але він час від часу від’їжджав до Львова і якраз 18 лютого почалися жорстокі протистояння, коли точка неповернення дійшла свого апогею і я разом із сотнею пішов по Інститутській до Верховної Ради у Маріїнський парк. Ми зайшли до парку з боку будинку офіцерів. Я побачив що в нас немає стимулу до бою, я взяв український прапор, виліз на дерево та прикріпив на ньому прапор. Побачив поряд блогера та активістку Олену Білозерську, я їй кажу, Оленко, вилазь сюди, тут така видуха! Вона вилізла до мене, каже, тут бій іде, а в мене артефактів майже немає. Нас, протестантів, було раз у вісім-десять менше ніж “Беркуту” та тітушок. Коли почався бій, ми знімали пики цих бандитів, які нам протистояли, я підказував кого знімати та координував дії сотні”, – розповідає Олександр Ушинський.

Олександр Ушинський та Олена Білозерська

фото – Facebook

В якийсь момент театр воєнних дій склався таким чином, що між противниками опинилася довша за кидок гранати нейтралка, і якраз на цій нейтралці дерево, де сиділи ми з паном Ушинським. Було зрозуміло, що якщо беркути з тітушнею захоплять цю територію, вони стягнуть нас із дерева і заб’ють ногами. Але нам було не до того, бо пан Олександр побачив внизу різні музейні експонати, на кшталт зірваних з «беркутів» погонів, і зліз, щоб їх позбирати. У цей момент бою як такого майже не було, і мене розібрали заздрощі, бо я теж великий любитель таких експонатів”, – розповіла Олена Білозерська на своїй сторінці у Facebook.

“Я зліз з дерева та почав збирати артефакти бою, погони, нерозірвані гранати, карти, обпалені гроші. Мене питають — нащо ти це збираєш? Я сказав, що зараз це нічого, а з роками це вже буде реліквія подій, які відбувалися на Майдані. Коли я підійшов до свого товариша Ярошенка, кажу, візьми цей кульок, потримай, а я ще назбираю! Він відповів, що треба тікати, бо зараз і цього не донесу”, – розповів Олександр Ушинський.

Частина експозиції Музею Революції Гідності

“Коли пішов штурм, ми палили все, що можна було палити”

“В ніч з 18 на 19 лютого було кільканадцять штурмів, нас було 15-20 тисяч протестувальників, а вже ближче до ночі нас було менше і менше. До ранку на Майдані залишалося 500-600 протестувальників, а проти нас було 2-3 тисячі озброєних та вишколених беркутівців з різних областей України. Спереду вони ставили молодих хлопців з внутрішніх військ та училищ. Нам щастило, що коли було протистояння, вітер завжди дув в їх бік, що на Грушевського, що на Майдані. Коли пішов штурм, ми палили все, що можна було палити. Хлопці приносили величезні колоди з Малої Житомирської, приносили столи та стільці з КМДА, три будиночки дерев’яних навіть розібрали та спалили, була жовта дерев’яна піраміда теж пішла у вогонь”, – розказує Олександр Ушинський.

“Я стояв біля прапору на Майдані і там знизу під ліхтарем поставив бочку та почав вибивати ритм “бум-бум, бум-бум-бум”, потім на нас пішли водомети, я взяв дві бутилки із сумішшю та побіг вперед, попав у колесо, але там стояли з вогнегасниками та одразу затушили, потім хлопці все ж таки підбили цей водомет, друга машина поїхала назад, бо боялися, що і другий підіб’ють. Потім в один момент в мене кинули гранату Терен-7, вона має металічний корпус, граната розірвалася біля мого плеча, я відлетів. Мене затягнули на третій поверх будинку Профспілок, там вже було багато поранених, не вистачало місць у кабінетах, тож мене поклали у коридорі. Скільки я там був не пам’ятаю. Олег Мусій, який потім став міністром охорони здоров’я, зробив мені продувку. Під ранок я вийшов на Майдан, до нас почали прибувати загони зі Львова, світало, на душі було веселіше через те, що нас так і не подолали. Багато хлопців було поранено, багато втратили життя”, – розповідає Олександр Євгенович.

Війна, полон, бої за Донецький аеропорт та Піски

“Коли закінчилася Революція на Майдані, з’явилися зелені чоловічки в Криму, у Слов’янську, Краматорську, Донецьку, Луганську, Харкові. Багато хлопців з Майдану пішли на фронт, спочатку пройшли вишкіл у Новопетрівці. Мене не брали, сказали, що старий (у 2014 Александру Ушинському виповнилося 60 років, — прим. ред.), але мій товариш Ігор Мазур, позивний “Тополя”, заступник голови УНА-УНСО, запропонував піти у Правий Сектор. 27 травня почалися бої за Донецький аеропорт, тоді було знищено 2 КамАЗи з окупантами”, – розповідає Олександр Ушинський.

Гора Карачун під Слов’янськом, фото з музею Російсько-української війни

“Я не усвідомлював, що людина може загинути”

“Це була вулиця Злітна, вона упиралася в Донецький аеропорт до старого терміналу, поряд йшов жорстокий бій в аеропорту, я з побратимами розпрощався та поїхав у Донецьк. Ми проїхали до міста між будинками, по маленьких вуличках об’їхали барикади та заїхали у місто. За легендою я їхав до тещі у село Холодне, Новоазовського району, що на кордоні України та Росії. Я їй зателефонував, сказав, щоб записала прізвище, ім’я по батькові, рік народження і якщо їй зателефонують, щоб сказала, що я її племінник, який їде її доглядати. Їхав туди на своїй машині з київськими номерами. Це поїздка була емоційним поривом, але коли поряд безбашені хлопці, розумієш, що попавши у таку компанію, вже не можна поводити себе по іншому. Все це було на патріотичному настрою, а на війні крок вправо, крок вліво — смерть. Я був на своїй машині, в ній був захований фотоапарат, документи, було сховано 40 прапорів України в скаті та книжки Лук’яненка “Не дам загинуть Україні”. Я не усвідомлював, що людина може загинути, – розповів ветеран АТО Олександр Ушинський.

Полон

“Потім нарвалися на шайку батальйону “Восток”, мене витягли за коси з машини, вибили зуби, через що я відчував страшну біль. Коли мене взяли у полон, я казав що приїхав воювати з “цими бандерлогами” і дав номер тітки. Коли мене питали, де я взяв машину, я казав, що “отжал у какого-то хохла” за мене вступився один із місцевих хлопців, який поручився за мене. Мені допомогло те, що у свій час я багато їздив з Левко Лук’яненко по тюрмах. Потім я потратив у підвал донецького МГБ, де пробув днів десять. Коли мене випустили, попросив, щоб мені віддали машину і мені віддали, бо думали, що я їм за це буду вдячний та “відроблю”, – розповів учасник російсько-української війни.

“В мене питають, а де я діну цю машину? Я кажу, що поставлю вдома у товариша (мається на увазі той “товариш”, який заступився за Олександра Ушинського). Ми сили в авто та поїхали. Він каже “ти чо, я не знаю, шо с тобой делать”. Ми поїхали у бік Волновахи і коли він на краю міста сказав “зупини”, я зрозумів, що він втікає, спасаючи життя мені та собі. Він зрозумів, що якщо мене розкусять, то і йому буде кінець, тож поки я сидів, він вивіз усю свою сім’ю і коли ми поїхали, він сказав зупинити авто, бо попереду був блокпост батальйону “Восток”. Тоді на блокпосту ще не перевіряли – їдеш, то їдь. У мене в авто вже висила сепарська ленточка, тож я проїхав цей блокпост та вдавив педаль у пол. 40, 60, 80, 120, 140, 150….Руки трусяться, ноги трусяться! Заскочив на перший блокпост 72-ої бригади Чорних запорожців, машину одразу в сторону, відкрив багажник, щоб не було видно номер авто. Сказав, що хочу залишитися, що за мною погоня. Мені відповіли, що це питання можна вирішити лише через заступника Міністра оборони. Через колишніх однокурсників, які вже були в політиках, мені вдалося зв’язатися з зам. міністра та отримати дозвіл на перебування на блокпост. Мені навіть дали зброю — автомат. Я дістав з запаски прапори та дві доби охороняв блокпост. Тож можна вважати, що два дні я служив у 72-ій бригаді”, – розповідає Олександр Ушинський.

На околицях Донецького аеропорту, 2 листопада 2014 року

“Хлопці мені телефонують, кажуть, що нема кому тримати оборону, приїжджай”

“Потім воював у Правому Секторі в ДАП, після пішов на роботу. Перед Новим Роком хлопці мені телефонують, кажуть, що нема кому тримати оборону, приїжджай. Я взяв лікарняний на два тижні і у Донецький аеропорт. 15 числа 2015 року я вийшов один з останніх з Донецького аеропорту зі своїми побратимами, там залишилось 50-60 чоловік, які загинули через підрив ДАПу. Там загинув мій хлопчик Сергій Табала, позивний “Север””, – розповів Олександр Ушинський.

“Взагалі нам не потрібен був ДАП. Він знаходиться в ямі, от яки ті генералітети приїхали, подивилися де він знаходиться! Аеропорт та злітно-посадна смуга знаходяться у ложбині, а зверху знаходиться селище Спартак, воно на горі і прям із Спартака, з будинків, по там стріляли із ДШК, із танків, лупили по металовежі та аеропорту, а наші туди майже не стріляли, бо там населений пункт і там живуть люди. Потім там для хлопців зробили приниження, переїжджати через блокпост, щоб рахували скільки в тебе набоїв, скільки в тебе води. Я жодного разу там не проїжджав, бо я з Правого Сектора, там проїжджали з 91-ої та 95-ої бригади, а ми з боку Тоненького, у околицях Пісків заходили як диверсійно-розвідувальні групи. Пару разів я з боку Тоненького на автомобілі Lanos забирав поранених хлопців”, – розповідає ветеран АТО.

Олександр Ушинський та пес “Муха” у селі
Піски, жовтень 2014 року

Фото – Facebook

“Чую команду, що бачать танк, що іде атака з правого флангу. Я не знав що робити, був дуже напружений бій. В нас крім РПГ та ДШК нічого не було”

“З 31 грудня 2014 року на 1 січня 2015 року я тримав оборону на околиці селища Піски біля злітно-посадкової смуги, у цей день багато віруючих хлопців додому, особливо з західних областей, повернулися святкувати новорічні свята, різдво. Не вистачало бійців на позиціях. Замість 10 бійців тримали позицію в трьох. Я не знав прізвища хлопців, знав лише позивні: “Краб”, “Бурячок” і я, “Росич”. У 23 годині за московським часом бій призупинився і в небо злетіли сотні освітлюваних ракет. Мороз був десь біля 20 градусів, поле було біле і це продовжувалось десь біля години. А о 24 годині за київським часом прозвучали вітання від Яроша, від нашого командування штурмової роти п’ятого батальйону, я привітав по рації всіх своїх побратимів, на зв’язку знаходилися бійці ОУН, Карпатської Січі, Правого Сектору, 93, 95 бригади, я привітав усіх з Новим роком від світового українства, тут затухають ракети та пішов страшний шквал вогню, із стін сиплеться труха, трасери пробивають дорогу і вказують напрям наших позицій. Чую команду, що бачать танк, що іде атака з правого флангу. Я не знав що робити, був дуже напружений бій. В нас крім РПГ та ДШК нічого не було, гранати проти важкої техніки не допоможуть”, – розповідає учасник війни.

Будинок голови сільради села Піски

Олександр Ушинський, фото – Facebook

“Після мінометного обстрілу ми почали мерзнути, бо хлопці які були перед нами залишили нам пічку та трохи дров, а вікон немає, сильний наскрізний вітер, зброя металічна, руки мерзнуть, а за хатою лежали штахети, я пішов їх набрати, залишив автомат, зняв бронік, щоб донести більше дров. Я набрав побільше штахет, та тримав їх перед собою і тут вибух, мене відкинуло метрів 5 до будинку, я вдарився об стіну і сповз по ній, відчував, що грає якась музика, що щось шумить, пищіть і мені вже не холодно. “Краб” розповідав, що вийшли хлопці, затягнули мене до будинку, продули носа, дали якісь пігулки. Через мій стан мене не пустили до кулемета, тож я до ранку сидів та набивав набої, усі пальці були в пухирях, тому що сотні патронів загнати в магазин – це дуже болюча для рук справа. До ранку ми протрималися, залишились живі. А в тих шляхетах, які потім хлопці ламали та палили, знайшли осколки міни, якби не ті штахети, то по суті я б загинув на місці”, – розповів

Голодомор. Революція. Війна. Три музеї у Володарці

За 2017-2018 роки Олександр Ушинський ініціював, та за власний кошт виготовив обеліск воїнам-розвідникам, що загинули в російсько-українській війні та долучився до його встановлення у селі Гущенці Калинівського району Винницької області.
14 жовтня 2017 року Ушинський відкрив музей “Російсько-української війни”,20 лютого 2018 року відкрив музей “Героїв Небесної Сотні”, а потім 26 листопада 2018 музей “Голоду-геноциду 1932-1933 років” у смт. Володарка Київської області. Всі три музеї знаходяться у одному приміщенні.

Музей жертв Голоду-геноциду 1932-1933 років

Музей відкрито на 85-ту річницю жертв Голодомору. В серединці музею є українська хата, піч, безліч експонатів та задокументованих фактів цієї трагічної доби Велику участь у дослідженні Голодомору у селі Тарган прийняли провідні історичні інститути, світ дізнався про трагедію українського народу на прикладі одного села і саме у цьому музеї зібрано багато інформації про події тих часів.03

Музей Героїв Небесної Сотні

Музей утворено у роковини подій на Майдані. Музей може похвалитися копією справжньої барикади та багатьма експонатами, як з часів Помаранчевої Революції так і з Революції Гідності, у яких Олександр Ушинський брав безпосередню участь.

Музей Російсько-української війни

Кулемет “Максим” 1943 року, яким користувався Олександр Ушинський на війні, безліч хвостів від мін, зброя, нагороди, оплавлений метал, копія бліндажу, малюнки, сатиричні газети та багато інших артефактів, які варто подивитися кожному. Олександр Ушинський воював у Луганській та Донецькій області від Станиці Луганської до Широкине з 2014 по 2017 роки та за цей час зібрав дуже багато різноманітних експонатів.

Всі три музеї Олександр Ушинський створив за свій кошт, щоб своїм прикладом довести, як багато може зробити одна людина.

Музеї працюють кожного дня за адресою смт. Володарка, Володарський район, Київської області вулиця Коцюбинського 44.

Дмитро Олійник

Для ІНФОРМАТОРа

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.