Відомий український поет та співак Сергій Жадан народився на Луганщині – у Старобільську. Зараз його благодійний фонд здійснює проект «Схід читає», наповнюючи бібліотеки Луганщини та Донеччини книжками.
Наприкінці лютого плануються зустрічі з читачами у бібліотеках та школах Слов’янська, Краматорська, смт. Мироновське, Бахмута.
А сьогодні Сергій розповідає про свої найулюбленіші місця на сході України.
– Дещо складно, говорячи про Луганщину та Донеччину, вирізняти улюблені місця. Це те саме, що вирізняти в домі, в якому народився та виріс, улюблені кімнаті. Для мене цей регіон (за всієї умовності застосування слова «Донбас», скажімо, для північних Луганщини та Донеччини) – щось знайоме з дитинства, себто, назавжди пов’язане з пам’яттю. А як ми, зазвичай, ставимось до речей, що формують нашу пам’ять? Зазвичай, суб’єктивно. Себто з любов’ю. В цьому випадку я можу хіба що згадати принагідно п’ять ландшафтів, не віддаючи якомусь із них переваги. Адже які можуть бути переваги в об’єктів любові?
Старобільськ
Старобільськ і далі є для мене центром мого дитячого Всесвіту, осердям приватного дитячого космосу. Ясна річ, такі речі складно пояснити, скажімо, мешканцеві Берліна чи Лондона. Але ми не обираємо свою батьківщину. Нам лишається вчитись любити ті місця, де ми народились. І добре, коли нам це вдається.
Я справді люблю Старобільськ – у нього цікава історія, вона визначає великою мірою його зовнішній вигляд, усю цю стару (як на Схід України) архітектуру впереміш із елеватором, люблю його залізницю, що губиться між очеретами, люблю його ландшафт, особливо панораму з правого берега ріки Айдар. Люблю характер – складний, ламаний, проте цілком слобожанський, себто український. Люблю його вулиці, які часто виводять із центру міста в порожнечу. Старобільськ, із одного боку, типовий для Сходу населений пункт, але з іншого, звісно ж, ні на що не схожий. Просто потрібно це відчути.
Святогірськ
Святі Гори, як на мене, слід показувати всім, хто має якісь претензії до Донбасу, ніколи тут не бувши. Ось просто завозити людину залізницею з боку Харкова, щоби людина розуміла, що адміністративно вона вже на території Донбасу, й показувати всі ці гори, плеса, очерети, ліси, луки. Загалом, страшенно люблю Донець, як на мене це загалом найкраще, що могло статися з цими місцями – від Харкова починаючи й Станицею завершуючи. Дивовижні краєвиди, неймовірна потуга й краса.
Маріуполь
Маріуполь і подібний на всі портові міста, і, звісно ж, сильно від них різниться. Можна по-різному ставитись до місцевої інфраструктури, можна відразу ж згадати про екологічний стан міста й перестати розводити тут лірику. А можна побачити одного разу маріупольські будиночки й море на обрії, чи згадати якісь історії, з цим містом пов’язані (а у всіх, хто тут був, є якісь історії). Одне слово – найдивніший порт, затягнутий димом і туманом. Хто навчиться в цьому димі й тумані бачити – побачить багато цікавого.
Щастя
Один із перших ландшафтів, які запам’ятались із раннього дитинства – панорама при в’їзді до Щастя з боку Старобільська. Для мене ця траса, ці дерева й берег ріки завжди будуть асоціюватись із початком пригоди, із брамою до чогось великого. Адже там, за горою, лежить Місто. Місто, відрізане сьогодні лінією фронту. Востаннє ми проїздили цією трасою на той берег у квітні 14-го. В Щасті стояв уже блок-пост сепаратистів, хоча самих сепаратистів на ньому не було – пост стояв скоріше для годиться. Дуже чекаю на той момент, коли цією трасою, через Щастя, знову можна буде дістатись українського Луганська.
Донецьк
Завжди любив Донецьк. Любив за його масштаб, за його драйв, за те, що він дивним чином поєднував у собі велику кількість цікавих талановитих людей. Він дійсно є страшенно специфічним містом. В ньому багато чого не подобалось, проте й багато чого викликало повагу. А ще – більшість моїх друзів із Донецька змушені були залишити свої домівки з початком війни. В моєму розумінні війна й ведеться зокрема задля того, аби ці люди могли повернутись додому – до своїх домів, до свого міста, на свою батьківщину, яку в них сьогодні відібрали.
