Культура має насаджуватися ствердно і ультимативно, – засновник видавництва “Zалізний тато”

У 2004 році Дмитро Савченко був ув’язнений на 14 років по сфабрикованому обвинуваченні в тероризмі, нібито він заклав вибухівку і організував теракт на троєщинському ринку. В якості “доказів” правоохоронці знайшли посвідчення працівника “5 каналу” і членство в УНА-УНСО. Невдовзі після подій “Революції гідності” Дмитра було достроково звільнено з в’язниці і незабаром він заснував видавництво “Zалізний тато“, яке одразу привернуло увагу суспільства своїми провокаційними книжками, які сам Савченко називає “літературою інтелектуального дискомфорту”.

Журналіст ІНФОРМАТОРа вирішив поспілкуватися з Дмитром Савченком про книжки, які він видає, про роботу в “Правому секторі”, згадати його різкі висловлювання відносно Зеленського і поставити багато інших питань стосовно тем, які сьогодні так часто обговорюються в суспільстві.

Хто ти за освітою і чим займався до того, як потрапити до в’язниці?

За освітою я філософ, закінчив філософський факультет КНУ ім. Шевченка. В мене досить широкий спектр вмінь, спеціалізацій і робіт. Починаючи від журналіста і закінчуючи каменярем.

Помітив, що тебе часто називають києвознавцем? Ти займався якоюсь науковою чи дослідницькою роботою стосовно історії і культури Києва?

Я з дитинства цікавлюся історією Києва, ходив на різні юнацькі гуртки, де збиралися краєзнавці і такі юнаки як я виховувалися при науково-дослідницьких організаціях. Зокрема, мені дуже близькою була організація, яка функціонували при музеї історії Києва, це «Київ підземний». Там є така людина – Тимур Анатолійович Бобровський. Він багато печерних комплексів розкопав на території України. На момент мого особистісного формування я попав в це середовище, за що вдячний небесним силами. Тому я знаю про всі ці підземні монастирі і катакомбні комплекси Києва. Мені навіть доводилось брати участь в деяких археологічних розкопках. Київ – це моя душа, моє серце, моя квінтесенція і мій Бог.

Сьогодні Київ розвивається у правильному напрямку?

Київ розвивається досить гібридно, стихійно і неконтрольовано. На превеликий жаль, сьогоднішній Київ можна порівняти з патологією. В медицині є поняття «апросопія» – коли в материнській утробі плід формується без обличчя. Багато стихійних забудов, все намішано і еклектично. Київ формується не смаком, а неконтрольованим капіталом. В той час мені б хотілося, щоб Київ формував не капітал, а архітектурний смак.

Давай поговоримо про літературу. Твоє видавництво «Zалізний тато» має певне ідеологічне забарвлення (Серед виданих книжок – «Муссоліні очима українців», «Sex і фашизм», книги Дмитра Корчинського, – ред.).

Я б не сказав, що це ідеологічне забарвлення. Питання в тому, що ми не примножуємо і не публікуємо літературу, яка нам не симпатична з огляду на наш світогляд. Ми не друкуємо нічого лівацького, пов’язаного з дискурсом ЛГБТ, «рівних прав» і так далі. Ми залишаємо це іншим видавництвам, натомість ми вбачаємо актуальність і доцільність нашої роботи в актуалізації іншої проблематики. У нас є одна настанова – примножувати літературу інтелектуального дискомфорту. Це наш базовий меседж, від якого ми відштовхуємося. Те, що раніше було, підпільним, виходило самвидавом, зараз може бути оформлено видавництвом. Саме таку літературу, яка на межі законності і на перетині екстремальних площин – саме такі книги ми поставили собі за мету примножувати. Ми хочемо спровокувати людей на мислення і рефлексію, притягнути їх до механізмів думання. Якщо книга тебе не обурює, то це книга ні про що. Книга повинна викликати або фанатичний захват або кричущу відразу. Саме в такій площині ми хочемо працювати.

Ти колись казав, що в сучасній українській видавничій справі домінують книжки лівих поглядів. Через що ти зробив такий висновок і в чому це проявляється?

Є ряд видавництв, які спеціалізуються на такій проблематиці. Вони розробляють теми, які за собою застовпили ліваки: «рівні права», сексуальні меншини, право всиновлювати одностатевими парами дітей. В них звісно на лобі не написано, що вони євросоціалісти, але по тематичному спектру це очевидно. Є такі видавництва, їх немало, їм допомагають міжнародні фонди, на відміну від нас. Наше видавництво виживає в дикунських умовах, для нас реальність – суцільний дарвінізм і боротьба сильних і слабких. У нас немає «волохатої руки», яка безконтрольно вливає в нас «бабки». Ми самі намагаємося акумулювати гроші, генерувати фінансування для власних видавничих проектів. Така модель праці робить нас набагато «виживабельнішими», ніж ті грантові проекти, які після завершення грантових програм здуваються, адже вони не знають як виживати в умовах жорсткого ринку.

Десь з 2016 року в Україну повернувся фонд «Відродження». Він був відсутній в українській книжковій дійсності останні 10 років, коли у дев’яності-нульові вони вивели українську книгу на конкурентний рівень, вони зрозуміли що їхня місія виконана і вони відсторонилися. Але у 2016 року вони знову зайшли на ринок і виділили кошти на літературу, присвячену ромам. Минулого року на «Арсеналі» був цілий стенд, присвячений ромам.

Я так розумію, що мова йде про «Книжковий Арсенал». А яка ситуація з львівським «Форумом Видавців»?

Там теж ця література присутня. Питання в тому, що «Арсенал» і «Форум» працюють за різними парадигмами. Наприклад, на «Форумі» при всій налаштованості оргкомітету до ліволіберальних поглядів, вони принаймні залишаються щирими і послідовними, і надають можливості для представлення всіх видавництв. Навіть якщо я з ними в чомусь не погоджуюсь, вони все одно в мене викликаються симпатію, бо дотримуються принципу Григорія Сковороди – «Жити як проповідувати, проповідувати як жити». А на «Книжковому Арсеналі» люди теж декларують ліволіберальні ідеї, але вони не послідовні і не дотримуються своїх слів. Говорять одне, а самі проводять селекцію як нацисти, тільки нацисти проводили расову селекцію, а «Арсенал» – ідеологічну, але принципи і механізми ті ж самі.

У твого видавництва була певна суперечка з організаторами «Книжкового Арсеналу», але ви все-одно були представлені (Організатори фестивалю різко негативно виступили проти присутності видавництва «Zалізний тато», – ред.).

Нам прямим текстом сказали, що оргкомітет не має до вас симпатій і блокує вам участь через те, що ви є носіями діаметрально протилежних поглядів. Це суперечка ліві-праві. Але ми цього року зрозуміли, що нам потрібно мати більш ствердну позицію. Минулого року ми цю ситуацію проковтнули, коли нас не пустили. А цього разу ми вже вимагали пояснень. Фабула нашої позиції була такою, що «ви, Арсенал є державним підприємством, яке працює на податки громадян. Тож надайте нам прозорі критерії, суспільство має право бачити механіку і логіку ваших рішень». А «Арсенал» зайняв позицію, що «ми куратори, ми самі написали собі статут, і ми не зобов’язані аргументувати свої рішення». Але це не приватна контора, вони існують за рахунок платників податків. У нас залишаються підстави подавати на «Арсенал» до адміністративного суду, але ми трошки завантажені книжковими проектами і нас не вистачає на всі фланги боротьби. Але якщо будуть нові загострення конфлікту, то в нас завжди є резервний снаряд – позовна заява до суду.

Вони весь час аргументували, що вони, куратори з експертним баченням, казали «закрийте роти, хто ви такі?!». Був курс на нашу дискредитацію, що ми не ветеранське видавництво, що ми шарлатани, що в нас не така модель продажу книжок, бо ми продавали через Facebook, а не через сайт, але ми витримали цю хвалю інформаційного лайна і гідно були представлені на «Книжковому Арсеналі».

У нас в рамках «Арсеналу» була подія на історичну тематику «Чому Скоропадський не став українським Маннергеймом?», так от на цій події було дуже багато людей, зал був під зав’язку забитий. Якщо на інші заходи фестивалю приходили 7-10 людей, то на нашій події був аншлаг. Це є свідченням, що ми підіймаємо цікаві історичні пласти.

Що готуєте до «Форуму Видавців»?

В нас є певний пакет проектів, ми хочемо використати «Форум» як трамплін для піару. Один з таких спокусливих проектів, трошки відкрию козирі, це досить форматна і цікава книга – «Енеїда» Котляревського латинкою і з абсолютно іншим ілюстративним рядом. В української аудиторії вже сформувався такий стереотип, що Котляревський завжди є в спайці з ілюстраціями Базилевича. Ми вирішили запропонувати новий правопис, це нова естетика і нова візуальна складова, новий ілюстративний ряд. Козаки будуть представлені у вигляді воїнів АТО, силами зла будуть терористи ДНР/ЛНР. І ми хочемо це презентувати на «Форумі». Я не знаю, чи ми точно будемо там, але я сподіваюся, що ми потрапимо туди, принаймні попередні роки в нас з цим проблем не було.

Зараз оприлюднили нові рекомендації до правопису і багато кажуть, що він наближує українську мову до латинки. Цікаво що ти про це думаєш, бо «Zалізний тато» вже давно видав книгу, написану латинкою.

Я ще не встиг в це зануритися і розібратися в проблематиці нового правопису. Ми звісно підтримуємо такий напрямок, це один з наших ідейних векторів, який ми намагаємося впроваджувати в життя шляхом популяризації латинки через книговидавничу справу. За цим – майбутнє. Як Кирило і Мефодій проповідували кирилицю, так само ми зараз проповідуємо протилежний варіант – я з колегою Олексієм Бешулею.

Ти не раз публічно різко негативно висловлювався стосовно Зеленського. Крім тебе, багато інших людей з літературного і видавничого середовищ підтримували попередню владу, зважаючи на те, що за минулі 5 років українське книговидавництво і українська (зокрема україномовна) література, і загалом українська культура мали можливість успішно розвиватися. Чи можна очікувати якогось регресу чи негативних змін зараз?

Насправді кожну мислячу людину має насторожити президент, який на в прямому ефірі дозволяє собі фразеологізм «зуб даю». Що можна говорити про якесь сприяння розвитку культури, коли голова держави так відповідає на запитання. Про яку культуру може бути мова?

Але він тоді ще не був президентом.

Яка різниця? Ми сприймаємо його цілісно, як особистість. Україна на превеликий жаль ще не зовсім відійшла від рейок радянської політики. Інституційно ми дуже слабка держава. Якщо політична парадигма США направлена на те, що вирішальною є інституція, а не особистість, то в Україні навпаки вирішальною є особистість, а інституція слабка і підпорядкована. Якщо ми говоримо про людський фактор, то ми маємо його сприймати як особистість, як комплекс.

Мене це насторожує, в мене взагалі психологічна травма від банального усвідомлення того, що його, як куртизанку запрошували в баню, аби він розповідав частушки перед Медведєвим, і ця людина може покласти руку на Пересопницьке Євангеліє і взяти гетьманську булаву. При всіх недоліках і всіх вадах епохи Порошенка, для мене було травматичним припустити те, що блазень триматимє в руках булаву. Це пляма в нашій історії, яку, можливо, вже не вийде відмити.

А як буде далі розгортатися ситуація – подивимось. Я знаю одне, що в середньовічній феодальній традиції можна було з будь-ким сісти за один стіл, крім актора. А він навіть не актор. Дуже прикро, що ідеологічний гуру шкільних «капусників» тепер має в руках гетьманські клейноди.

Давай подивимося на результати виборів з культурологічної точки зори, про що це може свідчити?

Якщо мислити в системі координат козацької історії, то обрання Зеленського це «поразка бід Берестечком». Це тотальна катастрофа, культура недопрацьовує. Культура не може на повну потужність включити свої виховні механізми і залишається на узбіччі української свідомості. Натомість телебачення залишається в пріоритеті, це такий собі кольоровий диявол. Але з іншого боку тішить те, що хоча б 25% мислять інакше. Думаю, що це якраз люди, які так чи інакше пов’язані з культурою: вони або споживачі або виробники культурного контенту.

Якщо абстрагуватися від виборів, то як збільшити умовний відсоток людей, які залучені в культуру?

Бісмарк в цій ситуації запровадив жорстку політику культуркампфу. Україна давно цього потребує. Якщо ми будемо лагідними методами насаджувати культуру, то в нас ще років 50 будуть президенти а-ля Зеленський. Культура має насаджуватися досить ствердно і ультимативно, це має бути культурний хрестовий похід на носія попсової свідомості. Я не можу уявити, що ще потрібно зробити з цим народом, щоб він нарешті включив мозок. Майдан, війна, цистерни пролитої крові мусили б отверезити цих людей, але вони далі продовжують дивитися телевізор і хіхікати на шашликах на «первое мая» під пляшку горілки.

Держава має просто вкладати більше грошей чи запровадити якусь особливу політику в цьому плані?

Держава мусить сприяти культурі тим, що просто не заважати. Це вже колосальне сприяння. Наприклад, є видавництво «Zалізний тато» і «Книжковий Арсенал», який уособлює державу. Ми хотіли отримати свій майданчик, ми несемо свій культурний продукт, а держава говорить, що «ви нам не потрібні, ви маленьке видавництво, а нам потрібні лише мастодонти ринку, а дрібні видавництва нам не потрібні». В інших державах набагато раціоналістичніший підхід до такої проблематики, держава стимулює розвиток дрібних видавництв і унеможливлює монополізацію ринку, а в нас навпаки. Тому я вважаю, що держава для початку має просто не заважати.

Ти, крім видавничої діяльності, працюєш в «Правому Секторі».

Я виконую функції та обов’язки речника «Правого Сектору». Ми готуємося до парламентських виборів. «Правий Сектор» працює, і ця легендарна структура, яка має абсолютну повагу, залишається в політичній і військовій реальності.

На останніх виборах в Європарламент праві сили мали непоганий результат. В Україні праві сили теж набувають популярності?

По-перше, треба чітко визначитися в номенклатурних поняттях, що таке європейські праві і що таке українські праві. Це субстанційно різі явища. Ні для кого не секрет, що багато європейських правих є носіями пропутінських поглядів і певноюї ірраціональної тенденції до руйнації ЄС. Українські праві мають інший погляд на геополітичні процеси, не можна говорити, що українські праві – це європейські праві. Українські праві не мають симпатій до Путіна, українські праві, можливо, критично ставляться до ЄС, але відвертої ворожості не спостерігається. Але глобально українські праві за логікою речей мають бути зацікавлені, щоб поряд з Росією був такий сильний гравець, як Євросоюз.

А якщо взяти до уваги антиміграційну риторика, я вважаю, що ця проблематика виходить далеко за межі периметру діяльності правих партій. Просто масова європейська свідомість втомилася від проблем, пов’язаних з міграцією, з підвищенням криміногенною ситуації, тому європейці голосують за правих.

Лідер «Традиції і Порядку» Богдан Ходаковський говорив, що їх організація хотіла б співпрацювати з європейськими консерваторами. А яку позицію маєте ви?

«Правий Сектор» лише на стадії опрацювання доктрини з міжнародних питань, але особисто моє бачення наступне: головні наші союзники в європейській площині координат – це консерватори, саме консервативні партії, а не європейські праві. Вони завжди були лобістами українських інтересів, натомість європейські праві досить часто виявляються підстилками Москви. Тому я дуже з великою предосторогою ставлюся до правих, я не ставлю хрест на них, але треба дотримуватися гігієни співпраці. Oсобисто мені симпатичні консерватори. Я вважаю, що з ними треба налагоджувати мости, і розуміти, що це головні союзники України. Але треба зберігати критичне ставлення до суперечливих питань: секуляризації суспільства, критики християнства, до ЛГБТ-проблематики, чайлд фрі і так далі.

В чому ви як консерватори бачите загрозу від ЛГБТ-спільноти? Що змушує вас виходити на контр-мітинги?

Нас обурює факт, що ця публіка, використовуючи метод підміни понять, намагається нав’язати цивілізації девіацію як норму. Ми проти того щоб девіація подавалася у форматі норми. Ми за те, щоб називати речі своїми іменами. Є девіація, і є норма. Якщо ми говоримо про низку сексуальних девіацій, то ми виступаємо не проти явища, а проти намагання розрекламувати це як модну модель життя, нав’язати це як певний стандарт. Поки це ідеологічне шахрайство не тягнуть в освітню площину і не імплантують цю хитрість в свідомості українських дітей, ми готові мовчати. Як тільки це нав’язується дітям і іншому суспільству, ми готові виходити і доводити протилежне і ми будемо це робити.

Але ти ж розумієш, що якщо умовному хлопчику подобаються дівчата, то неможливо нав’язати щось чи зробити так, щоб йому стали подобатися хлопчики як він сам. Так само і навпаки, сексуальну орієнтацію не можна нав’язати.

Звичайно, в кожному суспільстві є 4-8 відсотків людей, які мають девіацію і тяжіють до людей такої ж статі, як вони самі. Наступний етап – визнати цю меншість, як тотожних з нормальними. Потім ця меншість прагне формувати сім’ї, потім вони вимагають право на всиновлення. Як дитина буде реагувати на протилежну стать, якщо вона виросла в одностатевій «родині»? Дитина завжди наслідує моделі поведінки своїх батьків. Хлопчик, який виріс в родині, де два тата або дві мами – сприйматиме це, як модель життя. Ми не прагнемо спалювати геїв як євреїв в Аушвіці, але не нав’язуйте нашій системі освіти єрунду з шлюбами, правом всиновлення дітей. Ви хочете жити спільно і мати якісь юридичні права? Назвіть це не шлюбом, а партнерським союзом. Можна вигадати юридичне формулювання для таких нечастих ситуацій, пов’язаних з правом власності, з майновими питаннями, щоб воно допомагало людям з девіацією, але з іншого боку, щоб їхня форма співжиття не суперечила засадам традиційної сім’ї і щоби це не пролазило в шкільні підручники наших дітей.

Тобто ви, перш за все, намагаєтеся запобігти тому, щоб вони всиновлювали дітей?

По-перше, ми виходимо проти шлюбів, бо якщо ми узаконимо шлюби, то це несе за собою ланцюжок інших проблем. Далі – діти, права, хто в якій туалет ходить, «хлопчик за архітектурою геніталій є хлопчиком, але відчуває себе дівчинкою, в який туалет він має йти?». Це розмиття ідентичності. Якась мудра людина свого часу озвучила тезу, що ХХ століття присвятило себе розмиттю національної ідентичності, а ХХІ присвячує свій ресурс, щоб розмити статеву ідентичність. Ми намагаємося суперечити і протидіяти цим двом тенденціям, це однозначна і непорушна позиція «Правого Сектору».

На твою думку, чи буде в Україні надалі розвиватися лівий рух? Я маю на увазі те, що називається боротьбою за права ЛГБТ-спільноти, гендерною політикою і таке інше.

Станом на сьогодні я не бачу, що ліволіберальний євросоціалістичний рух з ЛГБТ-дискурсом розвивається по експоненті. Якось так історично склалося, що все ліве на цій благодатній землі не приживається. «Земля не приймає», як писав Тарас Шевченко. Будь-які лівацькі зерна українська земля не приймає, тому я вірю, що лівий рух буде йти на спад. У нас історично немає фундаменту для його розвитку. Якщо він і є в Україні, то він абсолютно штучний і пробірочний, бо фінансується міжнародними фондами.

Як тобі новий мовний закон? Які взагалі ти бачиш проблеми, що заважають нормальному функціонування української мови і чи вирішує їх цей закон?

Дуже добре, що Рада нарешті здобулася на такий крок. Я вважаю, що українська мова потребує подальшої підтримки, бо люди важкі на підйом, вони інертні і оце «сракоязычие» продовжує панувати і переважати в Україні. Стратегія російської мови станом на сьогодні –  запакуватися в пергамент ідеї білінгвізму. Це така прихована стратегія, багато мислячих людей, до речі, її підтримують. Кремль в чому зацікавлений? В тому, щоб сварити нас з щонайменшого приводу, колоти українське суспільство. Росія хоче нашпигувати нас мікроконфліктами, щоб ми були внутрішньо дестабілізовані і знесилені, позаяк внутрішня боротьба забирає багато наснаги, часу і енергії, відповідно для зовнішньої відсічі ми стаємо трошки менш ефективними. Мовне питання – одна з тих речей, які використовує Кремль. Тому українська мова повинна зайняти тотальне домінуюче становище, а російська мова – піти в дрібну резервацію, приблизно як корінне населення Північної Америки. Це моє бачення, і станом на сьогодні я не знаходжу виправдань для того, щоб російська мова залишалася в тому статусі, в якому вона була до мовного закону.

Російська мова – це мова національної або культурної меншини, як кримськотатарська. Треба називати речі своїми іменами. Хай собі носії цієї мови вдома або на шашликах спілкуються будь-якою мовою, хоч на фарсі. Це їхня справа. Але в державних органах вони не мають качати права, «я не знаю украинский язык» – не знаєш, то вчи! Ніяких поступок на цьому поприщі не може бути. Хочеш жити в країні – мусиш знати державну мову. Мовне питання вже вирішено, потрібно просто втілити його в життя. Ми всі розуміємо доцільність такого директивного і досить радикального методу впровадження української мови і тут ніяких поступок не має бути.

Спілкувався Дмитро Шутаєв

Прочитайте також інтерв’ю ІНФОРМАТОРа з лідером консервативної організації “Традиція і Порядок” Богданом Ходаковським, який зараз балотується до Верховної Ради.