Український актор театру й кіно Дмитро Лінартович після початку повномасштабного вторгнення служив у підрозділах тероборони, потім пройшов курси, і його мобілізували в десантні війська. Служив у Київській, Херсонській та Донецькій областях. В інтерв’ю YouTube-каналу Ukrainian Witness розповів про бої, у яких брав участь під Соледаром, про тактику російських військ, як дістав поранення і що планує робити після відновлення.
Про бій під Соледаром
Після штурму в Бахмуті, де ми штурмували й закріпилися, мене через деякий час скерували в Соледар. Це було 1 січня. Новий рік я зустрів, о 5.00 виїхав із бойовим підрозділом у Соледар і почав там нести свою службу.
Це були такі бої, там, у приватних будинках, у секторах. І по радійці почув: “Принесіть нам БК” (боєкомплект). Просто так нервово, надривно. Ну, і одна людина стала, каже: “Хто зі мною? Я беру БК”. Мій побратим узяв мішок, набої, бойовий комплект. Ми у двійках ходимо. Я одразу вирішив: я йду. Узяв у руки автомат, кажу: “Я з тобою йду”. І ми пішли вдвох. Наше завдання було – дійти до перехрестя, де хлопці відстрілюються, принести їм боєкомплект.
І коли ми туди… А по нас стріляли вже кулями. Просто свистіли над нами кулі. З промзони. З будинків. Бо ординців було дуже багато. Значна кількість. І ми між цих куль, як між краплин дощу, пробігали. І коли ми до них підійшли, ми побачили цих хлопців, я закричав: “Бригада така-то! Ми принесли БК!” Вони кажуть: “Хлопці, тут нема чого робити! Усе, ми відходимо!” Тому що почали просто кулями трощити. Вибухи, міномети, кулі, розриви… Під’їхав такий евакуаційний броньований БТР, відкрили задні такі дверцята металеві, і хлопці мене просто так туди втягнули, кажуть: “Ми відходимо”.
І ми вже всі у БТР їдемо. Там є такі віконця відкидні. І ми автоматами відстрілювалися. І коли ми стріляли-стріляли-стріляли, от через цей маленький отвір, через бійницю у БТР прилетіла зброя супостата, я дістав поранення й контузію. Запах смерті я відчув. Такий яскравий запах смерті. Він особливий.
Усе це я, не втрачаючи свідомості, пережив. І от у Соледарі цьому, у БТР, я думав, що мені взагалі пів лиця знесло. У мене таке відчуття було, що то якесь наче як ядро мені врізалося у скроню. До речі, добре, що був шолом. Дорогі мої побратими, воїни, носіть шоломи! Це дуже важливо! Шолом мене врятував. У мене потекла кров із вуха, я осліп одразу ж, нічого не чув і рефлекторно впав на днище БТР. Машина на великій швидкості неслася. Із цього кільця ми якимось дивом прорвалися, вирвалися із цього пекла.
Про поранення
Я дістав поранення уламками в голову. Задню частину лопатки мені посікло. У мене одне око не бачить, вухо не чує. Повністю. Тому що дрібні уламки й контузія дуже сильна. Станом на зараз у мене метелики в голові, скажімо так. Я все ж таки воїн. Я мушу терпіти, переносити це. Це мужнє діло. Що я роблю? Вмикаю волю. Потрібен час прийти до тями після важкої контузії.
Про героїзм українських військових
Я кажу всім, що треба жити далі. Про наших українських героїв писатимуть книжки, зніматимуть фільми. Це дуже важливо. Що ми повертаємося зараз до своїх казок – Перебийніс, Тягнигора, Котигорошко. Оце треба культивувати, щоб у нас народжувалася, наприклад, там… не знаю… Капітан України, або, там, Майор України, або, там, Воїн Соледара… Отакі от герої. На цьому формується нація. Тому так, у нас будуть, я думаю, комікси нові, і будуть у нас бахмутівські комікси, соледарівські, і зніматимуть фільми, тому що потрібна національна ідея, українська мова, воїнство й герої, про яких ми говоримо.
Воїни тримають оборону. Я з великою впевненістю кажу, що Збройні сили України роблять усе для розчищення української землі від ординців. Усе буде Україна, тому що ми незламні.
Як потрапив на фронт
Спочатку я був у ТрО. Коли розчистили Київ, мені було цього замало. Я подумав, куди мені піти служити, тому що ця біда по всій Україні, повномасштабне вторгнення. В інтернеті прочитав, що є курси триденні. Перед тим як вступити на службу десантно-штурмових військ, я їх пройшов. У нас одна людина відсіялася, не витримала. І потім із житомирського військкомату мене вже призвали. Дістав статус десантника й мене скерували у бригаду на херсонський напрямок, де я служив. Коли там усе розчистили – на донецький. Служив у Бахмуті в гарячих точках, брав участь у штурмі, зачищенні, закріпленні. І от після того дали нам якісь дні на перепочинок, поновлення і скерували в Соледар.
Про тактику росіян
Ординця багацько, бо їх узагалі багато. Вони підступно діють, переважно вночі. Удень вони бояться, тому що дістануть по зубах. До речі, у них тактика (я не знаю, чому ще Комітет матерів там не виступає в Московії) – вони беруть з усіх куточків Московії ординців. Маленьких хлопчиків, одягають у форму (вони ще необкатані, необстріляні) і посилають просто-таки як гарматне м’ясо. Є такі лінії, які йдуть уперед. Є лінії в’язнів, яким погрожують: “Якщо ти не підеш уперед, не будеш загарбником, не будеш хамом, не будеш вандалом, ми тобі термін ув’язнення збільшимо. А якщо пройдеш це, відітнеш шматок землі української, то дістанеш дострокове звільнення”. Тих, хто не хоче йти, там, безумовно є якийсь відсоток, не такий великий. Позаду ще є такі загони – вони своїми старими методами користуються… Іде цей хлопчик, оцей от ординець молодесенький, і він злякався, і він тікає – його можуть розстріляти, його можуть повернути назад.
Найтяжче – це, звичайно, коли ідуть щільні обстріли. Ну, скажу вам, що в них дедалі менше теж ресурсів, запаси закінчуються. Порівняно з тими першими обстрілами щільними, щільність їх падає.
Про страх
Страх… Він, напевно, підсвідомо завжди є. Було б неправдою, якби я говорив: “Ні, не було страху!” Мені пощастило. І командування, і колектив, і поплічники – ми воїни, побратими, ми разом діяли. Коли прийшов у свою бригаду, у свій взвод, то там уже були старожили, так би мовити, котрі можуть і порадити, які своїми діями дають приклад. Щодо себе особисто, я просто взяв автомат, я носив короби, я пробивався.
Про відновлення
Починаю нове життя, наче з чистого аркуша.
Я вважаю себе військовим. Я ухвалив рішення самостійно, зробив свій вибір. Тим, хто хоче ставати на цей шлях, я не закликаю всіх, я закликаю насамперед сісти й дуже добре подумати. Тому що коли ти це робиш усвідомлено, це повноцінність велика, це самодостатність. От я зараз лежу – поранений, контужений, з усім-усім своїм букетом. Але ні про що не шкодую, бо я це зробив. Це мій вибір. Я дуже добре подумав перед тим, як прийти у Збройні сили України та служити нарівні з усіма.
Узагалі до кінця роботи всесвіту я рухатимуся далі, працюватиму в освітянській справі, у військовій справі працюватиму обов’язково. Війна, безумовно, змінила. У мене відбулася переоцінка цінностей. Як це виявляється? Я думаю, що я внутрішньо міцнішим став, змужнів.
