Символ національного пробудження, “шістдесятник”, сурмач епохи, витязь молодої української поезії – так називають, без перебільшення, історичну постать української нації Василя Андрійовича Симоненка.
Цього дня, 8 січня, 84 роки тому народився український поет Василь Симоненко. Його життя було повним болю, розчарувань, боротьби і дуже коротким.
Літературні критики називають його “поетом без каменю за душею”. Україну Симоненко любив так само безоглядно, як і власну матір, яка для поета значила дуже багато. Синівську любов до Батьківщини виявляв поет відкрито, кажучи, що Батьківщина у нього одна, і в той час, коли він спілкується з Україною, повинні мовчати “усі Америки і Росії”. Згідно думці деяких сучасників, саме за ці слова Країна Рад запалала ненавистю до Симоненка.
| Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова… Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права. Ради тебе перли в душу сію, |
У пам’яті українців Симоненко залишається вічно молодим класиком, який закликав кожного цінувати власну унікальність і людську сутність. Звертають увагу літературознавці на те, що в тонкій сатирі Симоненка проявлялося його зневажливе ставлення до тих, хто не ніс у собі, як сам поет, любов до своєї землі, до України.
Симоненко не дожив три тижні до свого 29-ти річчя. Народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району Полтавської області. Дитиною пережив лихоліття Другої світової, повоєнний голод і холод. Мати працювала в колгоспі з дня його існування до осені 1957 року. Батько залишив сім’ю, коли Симоненку не було й року. Коли він пішов із сім’ї мати повернула собі дівочі прізвище Щербань. Вона не забула чоловіка та до кінця життя була вірна своєму першому коханню Андрію.
А потім розпочалася війна. Мати виховувала сина самостійно. Вони все чекали, що батько повернеться. Він повернувся з війни, але не в сім’ю. Пізніше Симоненко писав:
| В мене була лиш мати, Та був іще сивий дід,— Нікому не мовив “тату” І вірив, що так і слід. |
Після закінчення школи із золотою медаллю Василь Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету Тараса Шевченка. Наприкінці 1956 року разом зі своїм однокурсником Станіславом Буряченком Василь приїхав до Черкас на переддипломну практику в газеті “Черкаська правда”. Талановитих хлопців офіційно зарахували до штату редакції.
У високого чорнявого Василя Симоненка часто закохувалися дівчата. Він теж закохувався, але все це було несерйозно. Друзі практиканти запримітили молоденьке вродливе дівчисько Люсю і почали залицятися до неї. У сивих кудрях диму, бо надто часто палив цигарки, з’явилися рядки:
| І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти… Прийшла любов непрохана й неждана Ну як мені за нею не піти? |
Перелити в чарівну поезію своє п’янке, солодке почуття любові він міг, але зізнатися у почуттях соромився. Якось вони сиділи втрьох зі Станіславом і Василь сказав:
| Люся-Люся я боюся, що влюблюся |
Станіслав сприймав Василеве зізнання у коханні як жарт, а от Люся відчула, що у сказаних словах було щось щире і справжнє. Через місяць вони відгуляли весілля. Йому було 22 роки. Своїм одруженням Василь багато кого здивував. Він молодий майстер журналістики, поет. А хто була Люся? Кур’єрка. Бігала з редакції в друкарню і назад. Та кохання було сильне і він віддався йому сповна. Незабаром у них народився син Олесь.
Люсі не подобалося, що Василь часто їздить у відрядження по роботі. Йому здавалося, що у нього є коханка. Вона перестала вірити у його любов.
Одного разу Василь зустрів на вулиці Ніну Чорняк, вона також розказала, що сімейне щастя у неї не склалося. Вона вагітною пішла від чоловіка, хотіла навіть покінчити життя самогубством. Він довго дивився їй увічі, а потім мовив:
| Ти знаєш, що ти — людина. Ти знаєш про це чи ні? |
Наступного дня Ніна прочитала ці слова в газеті. Цей вірш повернув їй віру до життя. Через деякий час Василь з товаришем прийшов до неї свататись, але відмовила, адже він мав дружину і сина.
| Не докорю ніколи і нікому, Хіба на себе інколи позлюсь, Що в двадцять літ в моєму серці втома, Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь. Моє життя — розтрощене корито, |
Ці рядки написані ще в 1955 році. Але, здається, що Василь ще тоді предчував свою долю, адже його смерть дотепер обкутана туманом загадок, легенд, пліток.
За свою небайдужість та активну громадянську позицію всюди зазнавав цькувань з боку владних партійних структур. У 1962 році Василь Симоненко разом з друзями віднайшов місця масових поховань жертв сталінських розстрілів на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні, за що був жорстоко побитий кагебістами.
Після цього побиття щось сталося з Василем, хвороба вперто і послідовно вимучувала його тіло. Ходило багато чуток, що у нього хворі нирки, а побої кагебістів прирекли Симоненка на мученицьке вмирання.
Василь у лікарні продовжував писати вірші, останній вірш був записаний 19 вересня 1963 року:
| Маленьке — не смішне, Адже мале і зерно, Що силу велетням і геніям несе. Мале тоді смішне, Коли воно мізерне, Коли себе поставить над усе. Але скажіть, хіба такого мало, |
Незабаром Василь Симоненко загинув. Коли несли труну поета, раптом виглянуло холодне грудневе сонце. Його проміння кинуло на землю тільки жовтогарячий відблиск. Калина перев’язана з колосочками лежала на віку труні, обтягнутому червоною калиною, але калина стала вже чорною.
| Не стала навколішки гордість моя… Ліниво тяглася отара хвилин… На світі безліч таких, як я, Але я, їй-богу, один. У кожного Я є своє ім’я, На всіх не нагримаєш грізно, Ми — це не безліч стандартних “я”, А безліч всесвітів різних. Ми — це народу одвічне лоно, Ми — океанна вселюдська сім’я. І тільки тих поважають мільйони, Хто поважає мільйони “Я”. |
Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій “Тиша і грім” (1962) і казка “Цар Плаксій та Лоскотон” (1963).
Олесь Гончар назвав Симоненка “витязем молодої української поезії”, Василь Захарченко — “поетом з горніх Шевченкових долин”. Стус говорив так: “…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само».
Один з найвідоміших віршів В. Симоненка “Лебеді материнства” автор присвятив своєму сину Лесеві. За формою, це власне колискова пісня. Але, не зважаючи на назву, це пісня люблячого батька. За змістом, духовним наповненням це заповіт поета усьому українському народу: “Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину”. Саме ці знамениті слова викарбувані на пам’ятнику В. Симоненку в Черкасах. Друга частина цієї поезії, покладена на музику А. Пашкевича, стала відомою піснею, і лунає як гімн синівської любові до рідної землі.
І хоча доля відміряла Симоненку вкрай мало, він вважається одним із найяскравіших шістдесятників, адже його поезії – згустки високого гуманізму – були своєрідною предтечею усього руху опору 1960-1970-х років. Видання творів поета було заборонене протягом п’ятнадцяти років.
Нескорений, з гарячою і пристрасною натурою, непримиренний до ворогів українського народу, патріот своєї Вітчизни, щирий і добродійний, він увійшов у літературу як поборник правди і добра.
| Де зараз ви, кати мого народу? Де велич ваша, сила ваша де? На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде. Народ росте, і множиться, і діє Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ви, байстрюки катів осатанілих, |
Нагадаємо, “він прожив лише 28 років, а пам’ять залишилась на віки”: Україна святкує День народження Василя Симоненка.
