Про метамодернізм нам відомо досить мало, оскільки цей культурний процес знаходиться в стадії формування та тільки почав вивчатися науковцями та митцями. Тому поговорити про метамодернізм хотілося б з людиною, яка мала змогу до нього доторкнутися – письменником Олегом Шинкаренко.
В 2019 році він випустив роман “Бандера Distortion”, який охаратеризував як метамодерністський. В цьому творі головний герой переноситься в часи життя Степана Бандери, що дає йому змогу порівняти російсько-українську війну сучасну з антирадянською війною тодішньою. Фантасмагорія та серйозний погляд на актуальні для нас проблеми переплітаються і перетворюються для читача в вибухову суміш.
1) Що таке метамодернізм? Це найменування сучасної епохи чи певний напрямок в мистецтві, літературі чи кіно?
Метамодернізм – це спроба осягнути реальність в нових умовах. Щоб швидко отримати для себе досить точне уявлення про метамодерн, треба уявити собі мешканців певного будинку, які викинули на смітник всі свої речі, і доручили митцю створити з них щось вартісне, але обов’язково з використанням кожної речі і ще так, щоб все не виглядало, немов колаж чи асамбляція, але нагадувало якусь нову та якісну річ, яку щойно придбали в магазині. Митець каже на це: “Ви з’їхали з глузду? Хто ж повірить, що це нова та якісна річ?” — “Нічого, — відповідають йому власники викинутих речей, — ми повіримо. Ви просто там дещо помийте, витріть… ось там, бачите, ганчірочка лежить? ось нею і витріть. Щоб так трохи блищало і було схоже на нове”. — “Але ви ж впізнаєте свої речі!” — дивується митець. — “Ми не впізнаємо, — відповідають власники речей, — бо ми вже забули, як вони виглядали. Є тут один дід старий. Він пам’ятає щось. Але його ніхто не слухає”.
Отже, як випливає з цього короткого анекдоту, метамодерн – це ситуація, коли в культурі, політиці та соціальному житті накопичилася така неймовірна кількість феноменів, що ніяка, навіть найосвіченіша людина, ніколи не зможе їх сприйняти, осягнути та опанувати. І таким чином ми зіткнулися із ситуацією, коли дійсно освіченою людиною бути в принципі неможливо, а будь-яка діяльність буде являти собою колаж чи пародію на попередню діяльність.
Умовність будь-якої позиції людини, яка має певний комплект знань та вміє ними розпоряджатися, особливо помітна на прикладі американського професора літератури Гарольда Блума, який склав “Західний канон”. В цей перелік входять сотні авторів, але він особливо виокремив з них 26 головних, серед яких переважають англомовні чоловіки із США та Британії, а також із Західної Європи. З української чи, скажімо, чеської чи (чому й ні?) албанської літератури там немає жодного автора. А чому? Зовсім не тому, що вони гірші, а через те, що Блум просто не мав часу і змоги ознайомитися з ними. І він в цьому не винен, бо ніхто не має часу для цього. Подібний канон ще мав сенс у ХІХ сторіччі, коли література являла собою порівняно невеличкий парк, який можна було обійти та вивчити за цілком осяжний час. Сьогодні ж цей ліс настільки розрісся, що ніхто з людей не має жодного уявлення навіть про свою національну літературу, не кажучи вже про всі літератури всього світу.
Отже реальність осягнути неможливо, але справжні спроби її осягнути в сьогоднішніх умовах і є метамодерністичною діяльністю.
2) Чи замінив метамодернізм постмодернізм? Чи ці дві течії існують паралельно?
Проблема вичерпаності постмодернізму хвилювала американського письменника Девіда Фостера Уолеса, який вважається по праву одною з центральних фігур літератури метамодерну. І найбільше занепокоєння в нього викликала проблема іронії, на якій базувався постмодернізм. Іронія – це така критична позиція автора, коли він замість прямого висловлювання пропонує протилежне йому, але таким чином, що аудиторія відчуває цю різницю і сприймає спосіб авторського висловлювання як агресію, спрямовану на певне явище, яке піддається критиці.
Уолеса не влаштовувало, що постмодернізм повністю обмежувався критикою і не йшов далі неї. Агресивна іронія тільки заперечувала реальність і не пропонувала ніякої подальшої позитивної програми дій. З іншого боку всі попередні пропозиції – від реалістів, романтиків та модерністів наразі вже були неактуальними. Герой постмодерністського твору ніби робив крок вперед і крок назад, що виглядало оригінально, але при цьому він не рухався вперед. Це можна собі уявити на прикладі мого короткого есею.
Як Герой поборює Зло в різних традиціях
Романтична традиція:
Самотній Герой Вічно Бореться зі Злом і Завжди Перемагає Його.
Реалістична традиція:
Герой починає боротися зі злом, але в нього закінчуються гроші, тому він терміново влаштовується на роботу, часу на боротьбу зі злом не лишається, але врешті з’ясовується, що у зла також закінчилися гроші, воно пішло працювати, тому часу на зло в нього не лишилося.
Модерна традиція:
Герой хоче боротися зі Злом, але ніякого Зла немає, а те, що є — недостатньо зле, тому він прудумує собі своє Зло, яке називається Олз, герой бореться з Олз, хоча й не може нікому пояснити, що це таке, і навіщо треба з ним боротися.
Постмодерна традиція:
Герой хоче боротися зі Злом, але бачить, що можна боротися і з Добром, бо по суті між ними немає жодної різниці, тому він вирішує, що по парних днях він буде боротися зі Злом, а по непарних — з Добром.
Метамодерна традиція:
Герой відмовляється від боротьби зі Злом, бо з ним все одно бореться Добро, а може, й не бореться, а може, й бореться, хтось каже, що бореться, а хтось каже, що не бореться, всі потроху мають рацію, можна й самому трохи поборотися, а чому ні, а може, й не треба боротися — в житті все треба спробувати. А може, й не треба.
Отже, як видно з цього есею, метамодерний герой обирає хаотичний шлях руху вперед за будь-яку ціну. Цей герой – завжди цинічний опортуніст, бо йому абсолютно все одно, як саме він буде рухатись. Він більше не має сталих переконань і стилю. Звісно, метамодерний герой існує паралельно з усіма іншими героями, які нікуди не ділися, бо традиції не змінюються одномоментно, але поступово ми будемо помічати, як всі інші герої стають метамодерними, бо сучасне життя диктує умови, яким неможливо протистояти.
Але іронія в метамодерні не зникла, а перетворилася на пост-іронію, яка виглядає, немов іронія, але при цьому заперечує себе сама. Найбільш яскравий приклад пост-іронії – це один з перших скетчів “Телебачення Торонто” Майкла Щура, який прийшов до українського парламенту у 2012 році і почав розпитувати депутатів, куди ж поділася Юлія Тимошенко (4:39 хвилина відео).
Якщо би це була пост-модерністська іронія, то український журналіст з якогось певного телеканалу прийшов би до парламенту і спитав у депутатів: “Чи не здається вам, що тут не вистачає Юлії Тимошенко?” Метамодерний персонаж Майкла Щура не є журналістом, але він переконує нас в тому, що він журналіст, який нещодавно приїхав з Торонто і ще не встиг розібратися в українській політиці настільки, щоб дізнатися, куди ж саме поділася Юлія Тимошенко, про яку він чув в Канаді. Ми усвідомлюємо, що журналіст Майкл Щур є дуже наївним і розумово обмеженим, дещо придуркуватим, якщо не знає про це. З іншого боку ми прекрасно усвідомлюємо, що ніякого Майкла Щура немає, а є львівський журналіст Роман Вінтонів, який грає Майкла Щура. Ми знаємо одночасно і те і те, і ці два знання миготять в нашій свідомості. І це постійне миготіння, осциляція, і є метамодерном.
3) Які цілі переслідує метамодернізм? Які його головні постулати?
Серед літературних критиків є дуже розповсюдженим феномен цінності авторської чистоти. Чистота — це набір питомих характеристик напрямку. Їм потрібно відповідати, щоб сподобатись критику. Домішки чужої парадигми відчуваються критиком буквально як бруд. Саме це і є джерелом взаємної зневаги. Це схоже на кастову систему в давній Індії.
Кожного разу йдеться про різні форми чистоти. Є романтично-реалістичний, модерністський, постмодерністський і метамодерністичний ідеали чистоти.
Романтично-реалістичний ідеал бачить літературу як дотепне й загострене відображення життя, але при цьому відкидає натуралізм та гру, які є невід’ємними елементами життя.
Модерністичний ідеал безпосередньо пов’язаний з націоналізмом, а отже передбачає максимальну гомогенізацію та уніфікацію творчого методу. З погляду критика-модерніста, ідеальний автор має бути революціонером, але при цьому він має створювати гомогенну реальність: це може бути, наприклад, революційний роман про перемогу української національної ідентичності на теренах нашої держави і за кордоном. У творі обов’язково має йтися про боротьбу ідентичностей як широких репрезентацій масової свідомості. Окремі герої мають бути тільки тимчасовими уособлення ідентичностей, які по суті нічого не вирішують, на відміну від романтично-реалістичного ідеала, де окремі ідентичності завжди вирішують все.
Постмодерністичний ідеал базується на майстерному застосуванні різномантіних поп-шаблонів, якими автор має володіти на найвищому рівні та конструювати з них тканину твору, користуючись іронією для збереження певної дистанції, щоб у читача не склалося враження самодостатності цих шаблонів, бо вони — не руки, а тільки рукавички (або рукавичні ляльки), які тимчасово вдягають на руки.
Метамодерністичний ідеал полягає у постійних коливаннях зразку (західні критики називають це осциляцією), і в цьому він дуже схожий на пост-модерністський, але є одна дуже суттєва відмінність: для метамодерніста немає ніякої різниці поміж руками та рукавичками (між рукою ляльковода та лялькою). Всі попередні зразки — і романтичний, і реалістичний, і модерністський, і пост-модерністський — мають для нього однакову цінність і можуть існувати як почергово, так і одночасно. Це мало би виглядати, мов кошмарний хаос, але все рятують сніпети (які раніше називали інтермедіями), в які автор просто каналізує зразки, щоб не виникло плутанини. Взагалі ж метамоденізм — це дуже незручний феномен, адже він є контрінтуїтивним, не визнає ніякої ієрархії, а постійна осциляція призводить до того, що часто взагалі незрозуміло, що відбувається: хочеться, щоб автор нарешті зупинився на чомусь одному, але в метамодернізмі це просто неможливо.
Саме тому не можна чітко окреслити постулати метамодернізму, бо він пручається окресленням і легко може замаскуватися під що завгодно, тому його легко сплутати із іншими традиціями. Виявити його можна в момент коливання, а коливається він постійно, бо відчуває, що тільки таким чином можна досягти своєї мети – якомога повнішого осягнення реальності.
4) Коли виник метамодернізм? Якщо постмодернізм був реакцією на Другу світову війну, то метамодернізм був реакцією на…
Метамодернізм з’явився у 2010 році і був реакцією на цілу низку феноменів, найбільш потужним з яких став, на мою думку, розвиток надшвидкого інтернета та поява дешевих смартфонів, що дозволило величезній кількості людей постійно перебувати онлайн, сформувавши глобальне і високодинамічне культурне середовище.
5) Як і хто представляє метамодерністські твори в Україні? Яке метамодерністське світові твори ви можете назвати?
Головний метамодерністський режисер сучасності – це Вес Андерсон, кожен кадр з картин якого може стати постером цього напрямку, настільки вони ілюстративні.
Другий визначний режисер цього напрямку – Річард Айоаде. Він поки що зняв мало фільмів, але найбільш визначними для практики метамодерну є серіал “Темне місце Гарта Маренги” (Garth Marenghi’s Darkplace) та фільм “Субмарина”.
І третій провідний автор цього напрямку – це Джаред Гесс із його фільмами “Наполеон Динаміт” та “Господа Бронко”.
Щодо України, то метамодерн у нас представлений досить широко. Нещодавно Шевченківську премію отримав типово метамодерний ансамбль “Даха Браха”, творчість якого ґрунтується на імітації та пародіюванні якогось нібито існуючого фольклорного українського ансамблю при тому, що він сам цим ансамблем і є. Тобто це інший варіант Майкла Щура в музиці. Цілком метамодерні також і Vivienne Mort і навіть Jerry Heil.
Метамодерний український фільм – це “Мої думки тихі” Антоніо Лукача. Найкращий момент картини – це нотний запис співу крижня полохливого, який звукорежисер бачить в музеї, а потім намагається відтворити на синтезаторі. Я не думаю, що це омаж Альфреду Гічкоку та його фільму “Леді зникає”, де старенька гувернантка міс Фрой мала насвистіти мелодію, в нотах якої було зашифроване секретне повідомлення для британської розвідки, але сама паралель є дуже цікавою, адже насправді ніякого крижня полохливого не існує, спів його не записаний нотами і не виставляється в музеї. Глядач знає про це, але погоджується на правила гри режисера, одночасно посміхаючись, бо він не вірить в цю гру, хоча й довіряє їй.
Але найголовніший український метамодерний феномен – це, звісно, президент Володимир Зеленський, який є одночасно і коміком і президентом. Він одночасно жартує і говорить серйозно і неможливо відрізнити одне від одного, бо насправді вони не відрізняються, що страшенно дратує виборців, які вже звикли до постмодерного образу Петра Порошенка.
Постмодерн прийшов в Україну досить пізно через перешкоди соцреалізму та залізної завіси, але сьогодні вже ніяких перешкод немає: метамодерн вже скрізь, він дуже швидко завойовує всі сфери нашого життя.
6) Ви написали метамодерністський роман. Що його виокремлює серед творів інших українських письменників?
Мій роман “Бандера Distortion” відрізняється від традиційного українського історичного роману тим, що, хоча й так само, як ці традиційні романи, міфологізує читача, але робить це відкрито. Я показую відкрито, що будь-яка історія не має відношення до правди, бо всієї правди досягти неможливо. Будь-який претендент на всеосяжну правду, не зможе її забезпечити, бо всеосяжність не поміститься у свідомості аудиторії, а часткова правда завжди буде неправдою, тому що завжди знайдуться опоненти оповідача, які знають більше, мають у своєму розпорядженні більше фактів, і зможуть спростувати за допомогою них його версію. Це особливо яскраво помітно під час судових процесів і в журналістиці.
Якщо всеосяжна правда неможлива і будь-яка історія є фальсифікацією подій, то як же тоді розповідати? Треба використовувати будь-які історії, незалежно від їхньої правдивості, бо читачу в літературі потрібна не правда, а здивування і захоплення, які призводять до кращого розуміння реальності. А головне знання, яке намагається передати своїй аудиторії метамодерніст полягає в тому, що наша реальність неоднозначна і дуже багатогранна. Настільки, що це просто не поміщається у голові. Але можна отримати приблизне уявлення про це із метамодерного тексту, щоб бути готовим до зустрічі з реальністю і не помилится.
7) Для побудови цікавого постмодерністського твору, потрібно добре володіти мовою, щоб вміти створювати та перетворювати лексичні конструкції. Чи потрібні ці навички для метамодерної літератури? Чи метамодернізм не тяготіє до словесної гри?
Добре володіти мовою треба у будь-якому напрямку та традиції. Так само і гра не є монопольною ознакою постмодерну. Що ж стосується метамодерну, то він часто змінює маски і може виглядати грубо, тупо та вкрай незграбно, як герой російського типово метамодерного шоу “Внутри Лапенко” або ж Гарт Маренги Річарда Айоаде.
9) Мораль в метамодернізмі відіграє не останню роль. В той же час українські сучасні твори є інколи занадто моралізаторськими. Як донести в літературі людям певні смисли і не виступити при цьому престарілим вчителем?
Тактика донесення сенсу у метамодерному творі є дуже химерною. Власне, автор постійно заплутує аудиторію, відволікає її увагу, дурить, дратує, водить за ніс, але результатом цього є переконання, бо все розраховано саме таким чином, що реакція аудиторії приводить її до цього переконання набагато швидше, ніж будь-які аргументи. Аудиторія буквально кидається у потрібному автору напрямку. Звісно, це не завжди спрацьовує, бо метамодерн – це не безвідмовний рецепт, а всього лише метод, підхід. Безумовно, автор метамодерний, як і будь-який, може зазнати поразки і не досягти своєї мети.
Спілкувався Антон Візковський
для ІНФОРМАТОРа
