Останніми місяцями цікаво спостерігати за дискурсами у західних політичних колах та на сторінках ЗМІ щодо поточного стану та перспектив війни росії проти України.
Своїми думками поділився журналіст-міжнародник Микола Пимоненко у блозі для Оbozrevatel.
З одного боку – захоплення героїзмом і мужністю мільйонів українців і українок, які постали на захист нашої держави – хто на передовій зі зброєю у руках, хто працює у тилу, підтримуючи економіку, наповнюючи бюджет, левову частину якого ми маємо витрачати на сектор безпеки і оборони.
А з іншого боку – якесь відчуття “дистанційованості від процесу”, сприйняття війни як якогось локального конфлікту, що відбувається за тисячі чи десятки тисяч кілометрів, і було б непогано, щоб вона хоч якось закінчилася (неважливо з яким результатом), бо створює певні обмеженості і дискомфорти.
Більшість взагалі схиляється до оцінки ситуації у стилі футбольних вболівальників: ось ми дали українцям гарну форму і бутси, то чого ж вони ще не забили гола отим обірванцям в обвислих батьківських “трениках”.
Але ситуація виглядає дещо інакше.
За масштабами задіяних сил і засобів, тривалістю бойових дій, шириною лінії фронту нинішня війна вже перевершує масштаби Другої світової війни на європейському театрі бойових дій – з урахуванням того, які змінилися за вісім десятиліть технології та рівень підготовки особового складу.
Західні аналітики здійснили вже декілька жахливих фундаментальних помилок у прогнозуванні розвитку подій.
От зараз Державний департамент США випустив звіт на 78 сторінок, у якому визнав серйозні прорахунки при операції з виведення військ в Афганістані.
Гадаю, що коли настане час готувати подібний документ за наслідками війни в Україні, він не вміститься і у 1000 сторінок.
Адже спочатку, вірячи в російський сценарій бліц-кригу “Київ за три дні”, партнери абсолютно серйозно вважали, що нам знадобляться переважно засоби для ведення партизанської війни.
Вже коли місяць як була захоплена майже чверть території України – нам запропонували 5 тисяч шоломів.
Згодом місяцями вирішувалось питання щодо постачань потрібної кількості “Стінгерів”, ще місяці дискутувались “Хаймарси”, далі – не менш такого ж строку – засоби ППО.
Досі лише десятками одиниць реалізовані рішення щодо постачання основних бойових танків.
А рішення щодо далекобійних ракетних систем та бойової авіації – чи то в процесі узгодження, чи то в процесі обговоренні, чи то в процесі прийняття.
Таку логіку та темпи прийняття рішень можна було б зрозуміти у мирний час.
Але не у військовий, та ще й з огляду на масштаби війни.
Декілька цифр.
Актуальна нині активна лінія фронту має протяжність 1,5 тисячі кілометрів, загальна 3750 кілометрів. Для порівняння: 1500 кілометрів – це відстань від Риму до Берліну, 3750 кілометрів – це на 200 кілометрів більше, ніж дистанція від Лісабону до Софії.
Менш ніж за 500 днів війни Збройні сили України знищили понад 230 тисяч окупантів. Це на 26% більше, ніж загальна чисельність військовослужбовців німецького Бундесверу, на 14% більше, ніж служить у Збройних силах Франції.
Знищено понад 4 тисячі російських танків. Для порівняння: у битві на Курській дузі з радянського боку брали участь 3,4 тисячі танків, з німецького – майже 2,8 тисячі танків і САУ.
На одному тільки Східному оперативному напрямі проти нас воюють понад 180 тисяч росіян, протягом тижня здійснюється майже 12 тисяч обстрілів – вдвічі більше, ніж за тиждень раніше.
За перші 12 календарних місяців війни по Україні було випущено 5 тисяч ракет різних типів, за останні чотири місяці – ще майже 4 тисячі.
Якщо захід чекає від нас перемоги – ми повинні мати чим її здобути.
Адже нинішня війна – це війна спроможностей, війна резервів.
Якщо росія має засоби ураження з дальністю 2000 км, а нам доступні у обмеженій кількості лише засоби на глибину 200 км – це величезна прірва.
Коли супротивник застосовує авіацію покоління 4++, а у нас у парку є тільки 2+ (і знов таки у обмеженій кількості) – не треба бути великим знавцем авіації, щоб зрозуміти – що це означає на полі бою.
І коли ворожа авіація завдає 56 ударів за добу, а наша – 16, це не означає, що нам такої кількості достатньо відповідно до бойових планів.
Наші Збройні сили йтимуть вперед, просуватимуться по кілометру, оскільки у нас немає іншого варіанту – нема альтернативи повному звільненню української території у кордонах 1991 року.
Кожен день, кожен кілометр вартуватиме дуже багато крові та людських життів – і все через те, що все впирається у бюрократію чи елементарну нерішучість.
Ця бюрократія і нерішучість сьогодні серйозно грає на руку путіна. Його мета була публічно озвучена ще у грудні 2021 року в ультиматумі про так звані “гарантії безпеки” – НАТО має піти за кордони до 1997 року, східна Європа має бути зоною впливу росії.
І коли путінська військова кампанія в Україні провалиться – ніщо не заважатиме йому “зайти в іншому місці”.
Це усвідомлюють поляки, литовці, латиші, естонці.
Чи розуміють це у високих кабінетах наших партнерів подалі на Захід?
Ми вже сотні разів запевнили і продовжуємо запевняти – нам не потрібно, щоб французькі, німецькі чи італійські військові брали участь в бойових діях в Україні.
Ми вже показали, що здатні нищити таку “другу армію світу” силами українців.
У нас є можливість поставити у стрій 10 тисяч танкістів, але це має сенс, якщо ми отримаємо 3 тисячі танків, а не сотню.
Технічно не можна закрити небо однієї з найбільших держав Європи парою “Петріотів”.
У нас є тисячі пілотів високого класу, пілотів-інструкторів, яким не потрібно вчитися роками для освоєння нового класу бойових машин. Але нам потрібно отримати стільки літаків, щоб мати хоча б паритет у повітрі з росією, а для пришвидшення Перемоги – перевагу.
На кону – доля Європи і цивілізованого світу.
Або збільшена в рази допомога і прискорення краху путінського режиму, або окопна війна на виснаження і збереження військової та дестабілізаційної загрози для європейського континенту на довгі роки.
У тому, що відбувається зараз, значна провина “колективного заходу” та його політичної еліти.
Вони дозволити путіну перетворитись на уособлення Зла.
Проковтнули захоплення частини Грузії у 2008 році, не помітили обнуління і перетворення неконституційного третього президентського строку у перший у 2012 році, обмежились занепокоєнням після анексії Криму у 2014 році, активно штовхали нас у спину для підписання ганебних мінських угод для фіксації статусу-кво у Донецькій та Луганській областях.
І зараз складається стійке відчуття, що для колективного заходу “збереження обличчя” путіна вбачається більш важливим завданням, ніж його повна військова і політична поразка.
Настав час розкрити очі і визнати – “збереження обличчя” путіна і у цей раз матиме ще гірші наслідки у майбутньому: пройде час – і повітряні тривоги та сирени лунатимуть не тільки в Україні, але й у європейських столицях.
Ми потребуємо суттєвого збільшення військової допомоги – і ми зможемо поставити бункерного диктатора та його посіпак на місце.
