Наталія з мамою змогли виїхати з Бородянки, тікаючи від загарбників. Та сховатися від російської окупації все одно не вдалося.
Розбомблені і чорні від вогню житлові будинки, завали, які утворилися на місці багатоповерхівок, і невтішні прогнози щодо тисяч людей, які ймовірно опинилися в пастці під завалами. Така жахлива картина відкрилася у селищі Бородянка на Київщині після того, як звідти пішли російські окупанти.
Пані Наталя зі старенькою мамою змогли втекти з Бородянки в одне із сусідніх сіл. Вони рятувалися від загарбників, та не змогли уникнути з ними зустрічі – окупація “догнала” їх і там. Свою історію місцеві мешканці розповіли журналістам Главреду.
“28-го лютого уже почали обстрілювати Бородянку, але ще її не бомбили. Вони з танків порозбивали усі адмінбудівлі. Такі будинки, де 5, 9 поверхів, теж просто прострілювали снарядами з танків. Але до авіаударів будівлі ще трималися, стояли…”, – згадує Наталія.
“На подвір’я влетіла машина з мертвим окупантом. Ми боялися, що нас за неї розстріляють”
Жінка з мамою живуть на центральній вулиці Бородянки, яка найбільше постраждала від обстрілів та авіабомбардувань. Цієї вулицею просто у них під вікнами рухалися колони ворожої техніки.
Протистояти ворогу намагалася місцева тероборона. В один із перших днів війни наші хлопці відбили в окупантів авто з боєприпасами. Коли вони ліквідували водія, некерована машина влетіла на подвір’я Наталі та її сусідів.
“Спочатку вона влетіла у наш двір. Знесло все – паркан, ворота. І зупинилася машина в сусіда на подвір’ї. Там був мертвий російський солдат і повна машина боєприпасів”, – розповідає Наталія.
Якби авто, яке на якийсь час так і лишилося на сусідньому подвір’ї, побачили окупанти – наслідки могли б бути жахливими.
“І я ж вночі дзвонила, кому можна було, і просила – заберіть ту машину. Тому що буде йти колона, побачить, що стоїть машина і лежить мертвий солдат – то наші будинки просто зітруть з лиця землі і нас розстріляють. Рано-вранці приїхали наші хлопці, вивезли ту машину і солдата”, – каже жінка.
“Ми заховалися від обстрілів і чули, як від погреба кулі відлітають”
Наталія з мамою ховалися від обстрілів у погребі. Однієї ночі, коли почалися вуличні бої, вони чули, як від погреба аж кулі відлітали. Неподалік від них були російські окупанти. Жінка розповіла про це телефоном доньці, яка була в іншому місті, а та у свою чергу зателефонувала комусь із тероборони Бородянки. Хлопці прибігли і відігнали ворожих солдатів подалі.
“Вони відстрілювалися від наших хлопців і бігали по нашому подвір’ї, у сусідів. Наші ж там їх закидали коктейлями Молотова, і просто каміння кидали. Коли вони відстрілювалися, то дроти перебили. І коли ми вийшли з погреба, то була темна ніч, я нічого не бачила, і вже побоялася іти дивитися, що там. А рано-вранці як вийшла, дивлюся – залізних воріт просто немає, від них тільки така залізна купочка лишилася”, – згадує жінка.
1 березня сім’я почула інформацію, що загарбники збираються бомбити селище з повітря. Жінки нашвидкуруч зібрали речі і перебралися в сусіднє село Стара Буда. У цей же день вони побачили ворожу авіацію – зі страшним ревом російські вертольоти летіли виконувати свою жахливу “місію”.
На другий день Наталія наважилася ненадовго повернутися в Бородянку, щоб хоча б забрати якісь речі. Картина, яку вона застала, виглядала жахливо – центральна вулиця була сильно розбомблена. У багатоповерхівці поряд із будинком сім’ї уже не було центрального під’їзду – на його місці лишилася тільки купа уламків. Ударною хвилею в будинку Наталі винесло вікна і двері, зірвало шифер.
Вдома лишалися дві великі собаки і восьмеро котів. Забрати їх усіх з собою не було можливості – вдалося вивезти лише двох маленьких собачок. 1 березня Наталія була впевнена, що залишає свій дім ненадовго, тому просто виклала тваринам побільше їжі і поставила воду. Та коли повернулася додому 2 березня після жахливого бомбардування, тварин вдома уже не було – перелякані, вони втекли.
“Чавили БТРами стовпи з лінією електропередач”
Наталія з мамою від’їхали від Бородянки недалеко – всього за 10 кілометрів. Російська окупація догнала їх і там. Загарбники зайшли у село 15 березня. Місцеві люди, які вже почули чимало про звірства ворожих військових в Бородянці, одразу заховалися по підвалах.
“Вони їхали і стріляли по будинках, ламали паркани. Вони своїми бронетранспортерами поклали усі залізобетонні стовпи, по яких ішла лінія електропередачі – просто їх розчавили. Де стовпи стояли так, що не міг заїхати БТР, вони просто перерізали ці дроти”, – розповідає Наталія.
Потім окупанти почали заходити до людей в погреби і виганяти їх на вулицю. Сказали брати з собою теплі речі та документи і йти за ними – мовляв, проведуть у безпечне місце, щоб люди не опинилися під обстрілами. Усіх мешканців села завели на одне подвір’я і якийсь час тримали там.
Пізніше у людей почали відбирати мобільні телефони. Смартфони одразу розбивали, у простих кнопкових виймали сім-карти і батареї. Дехто з місцевих встиг прикопати свої мобілки, і їх не знайшли.
“Я досі не можу зрозуміти, як ми зберегли свої. Вони просто заходили і питали: “У вас телефони є?” Я кажу: “Є, але не знаю де”. А в самої телефони в кишенях лежать. Думаю, зараз як побачать, і все. Вони питають: “У вас які: смартфони чи кнопкові?” Я сказала, що кнопкові, а потім додала: “Хлопці, ну що з тих телефонів? У нас зв’язку тут навіть зараз немає. І вони, на щастя, не обшукували”, – розповідає Наталія.
За словами жінки, їхньому селу ще пощастило – російські підрозділи, які стояли там, не чіпали місцевих мешканців. Більше того, свою важку техніку вони поставили за населеним пунктом. Гірше було у сусідніх селах. Так, у Мірчі “хазяйнували” кадирівці – то вони поставили свої танки впритул коло кожної хати, щоб прикритися місцевими жителями.
“У нас тільки декілька БТРів час від час каталися по селу. І один раз російські солдати робили, як вони казали, “зачистку”. Ходили по усіх хатах, нас з будинків виводили, все перевіряли, чи немає нікого, чи ми когось не ховаємо”, – каже Наталія.
“Спочатку казали, що хочуть винищити нациків, а потім просили пробачення…”
У розмовах з місцевими жителями росіяни двояко висловлювали свою позицію. То вони казали, що прийшли “винищити нацистів”, то просили пробачення і розповідали, як хочуть повернутися додому.
“Нам просто попалися такі… Вони казали: “Пробачте нам, будь ласка, ми не хотіли цієї війни. У нас теж є сім’ї, у нас матері, діти”. Хлопець каже: “Мені 30 років. Ви думаєте, я хочу помирати? Я додому хочу”, – зазначає Наталія.
Та були і такі, які переконували, що вони прийшли “звільняти людей”.
“А я кажу: “Класно ви нас звільнили. Домівки забрали, з рідними розлучили, міста, села просто зрівняли з землею…”, – розповідає жінка.
Дехто з окупантів казав місцевим, щоб нікого не слухали і не їхали в Білорусь. Мовляв, там у табори уже стільки “біженців” навезли, що навіть немає їх чим годувати.
“Коли росіяни почали стріляти, у чоловіка зупинилося серце”
За час окупації в селі померли двоє людей. В одного з місцевих стояв кардіостимулятор. Чоловік був оптимістом, згадує Наталія, і коли всі панікували – він навпаки зберігав спокій і заспокоював людей.
“Він усіх підтримував, казав: “Чого ви? Думайте про майбутнє. От мені буде скоро 70 років, я планую, як буду святкувати день народження”. А 15 березня, як росіяни почали стріляти – в нього зупинилося серце”, – зазначає жінка.
Ще одного літнього чоловіка загарбники застрелили.
“Чому так – не знаю. Вони їхали, а він начебто з лопатою був. Можливо, вони подумали, що у нього зброя… Його вбили пострілом у спину”, – каже Наталія.
Ховати людей на кладовищі на давали – дозволяли закопувати хіба що в саду чи на подвір’ї.
Коли окупанти стріляли по будинках, то поранили двох дітей – дівчинці потрапили в стегно, а хлопчику в ногу. Росіяни після цього повантажили дітей у свою швидку і разом з мамою відправили в лікарню у Гомель.
“Ми подумали, що війна скінчилася”
Декілька тижнів місцеві мешканці були абсолютно без зв’язку, у повній ізоляції від світу. Коли 31 березня росіяни раптово зникли з села, люди зраділи і водночас не могли зрозуміти, що відбувається.
“Іще 30 березня стояли собі, окопи рили, бліндажі робили. А 31 березня вранці раз – і всі вийшли разом з усіх сіл, де стояли. І ми так зраділи. Ми ж новин не чули, не знаємо, як там воно. Думали, що війна вже закінчилася. А коли ми вибралися звідти, мені донька дзвонить і каже: “Мамо, війна не закінчилася, вона ще тільки починається”, – каже Наталія.
Доньки Наталії три тижні не знаходили собі місця – зв’язку з рідними не було. Вони знали, що село уже в окупації, і не розуміли, чи живі їхні мама і бабуся. А тут ще й знайшлися “добрі люди”, які пустили чутку, що їх уже в живих немає.
“Старша донька підняла на ноги, напевно, увесь білий світ. Розшукувала нас. Зв’язку не було з 13 березня і аж поки окупанти пішли. А тоді ж уже всі знали, що у нас росіяни. Вже всі казали, що нас розстріляли, чутки пішли. Знаєте, що таке три тижні не знати, чи твоя мати жива, і коли вкидають інформацію, що її вже немає?!” – каже Наталія.
На руїни рідної Бородянки жінка спокійно дивитися не може – на очі навертаються сльози. Проте каже, що дуже хоче додому, і поїде туди, як тільки місто розмінують.
