Щит проти Росії. Цими трьома ємними словами можна зараз охарактеризувати геополітичну роль України в світі і в стосунках з НАТО. Більшого не заслужили!
Північноатлантичний альянс запустив свої лапи в пострадянський світ ще на початку 1990-х. На Україну у НАТО були свої види. Країна першою серед держав СНД уклала рамковий договір з НАТО ще в 1994 році. Через п’ять років був дуже неприємний епізод, який українське суспільство, на жаль, встигло забути і який зайвий раз демонструє політичне лукавство «доброго» Кучми: Україна підтримала операцію НАТО на Балканах, а 12 червня 1999 року навіть на кілька годин закрила свій повітряний простір для російських літаків, що летіли до Приштини.
Раболіпство перед альянсом, адже воно в київської еліти задовго до 2014-го почалося. Але приймати Україну в НАТО ніхто не збирався тоді, не збирається і зараз. З країн колишнього СРСР до Північноатлантичного альянсу розсудливо взяли тільки всю Прибалтику, які витрачають на озброєння чималі для своїх невеликих бюджетів 2% (для порівняння – успішна Бельгія витрачає 0,9%, непокірна Угорщина – 1,27%).
Якщо порівнювати з офіційними українськими даними (військові витрати в 2021 році становлять не менше 5,93% ВВП), то з такими цифрами перед нашими очами має постати потужна мілітаристська держава, яка нікого не боїться і перед яким НАТО із задоволенням відкриє двері. Але жахлива корумпованість не оминула й військову сферу України, а скоріше навіть надовго оселилася там. Ось тому Київ, як і Тбілісі, Північноатлантичний альянс постійно годує сніданками про вступ в НАТО. Якому не бувати ніколи.
Судить самі. Між межами держав існують буферні зони. Ось таким буферною державою між НАТО і Росією Україна і є. За іншою думкою, буферними державами є всі члени «асоційованого тріо» (Україна, Грузія і Молдова). Втім, Молдова досі де-юре тримає нейтральний статус (хоча із задоволенням бере участь в натівських навчаннях), а скепсис з приводу нестабільної Грузії як члена НАТО не раз висловлювався на багатьох західних майданчиках. Але з Україною інакше: нею шантажують Росію в першу чергу.
У червні президент України Володимир Зеленський звернувся до НАТО з вимогою негайно прийняти країну в альянс. Він вказував, що членство в НАТО стане єдиним шляхом до завершення конфлікту в Донбасі. Генсек Йенс Столтенберг у відповідь в енний раз обнадіяв, що Україна колись стане членом альянсу, але це станеться «не завтра».
Українські прорежимні ЗМІ нібито насолоджуються жорсткою реакцією російського керівництва на вологі мрії Зеленського про НАТО. Путін позначив позицію Москви з цього питання раз і назавжди: членство України в НАТО – за «межею червоних ліній». Зараз в Києві смакують висловлювання прес-секретаря російського лідера Дмитра Пєскова про те, що вступ України до Північноатлантичного альянсу став б найгіршим сценарієм, він може змусити Росію «вжити активних заходів» щодо забезпечення власної безпеки. Проблема України в тому, що національних інтересів у неї немає. А у Росії вони є, і вони тісно пов’язані в тому числі з історичною єдністю двох народів, який би свербіж в якому б місці Зеленського ця теза не викликала.
Ні Зеленський, ні будь-хто інший з політичного олімпу України не враховує інтересів свого народу, інакше б перед гучними висловами про членство в НАТО звучали б реальні передумови до проведення референдуму з цього питання. Як, наприклад, і референдуму щодо ставлення українців до Криму і Донбасу, але це вже інша історія.
Місяць тому цю тематику стали педалювати провладні соціологічні групи, висунувши опитування, згідно з яким вступ республіки в НАТО підтримали б 57,4% респондентів. При цьому в якості політика, здатного найбільш ефективно забезпечити інтеграцію України в ЄС і НАТО, 21,8% опитаних назвали… екс-президента Петра Порошенка! Вважаємо, тут коментарі з приводу точності опитування зайві.
Ось тільки всі ці опитування не проводяться ні на південному Сході країни, де від Харкова до Миколаєва (а це приблизно третина країни) в труні бачили це НАТО, ні на території Донбасу, який у всьому світі вважається української. Таким чином «більше половини» за НАТО трансформуються в відсотків 20 за євроінтеграцію. І можна тільки гадати, яку частину своєї території Україна втратила б внаслідок вступу в альянс – народні хвилювання захлиснули б Південний Схід серйозніше, ніж в 2014-му на Донбасі.
У НАТО на цей рахунок є цілком ясні формулювання: в альянс ніколи не приймуть країни, де є великі етнічні конфлікти або зовнішні територіальні суперечки, в тому числі пов’язані з претензіями до держави, в прикордонних районах якого проживає етнічна меншина сусідньої країни (а такі в Києва є з Румунією і Угорщиною). Ось тому нинішня Україна – щит проти Росії. Тільки чи добре жити українцям, коли їх влада думає про свій народ як про «щит»»?
