Або консервативне прочитання капіталу.
Особистий капітал, який ми отримуємо від наших батьків та який передаємо нашим дітям, належить не тільки нам, а й нашому роду. І це визначає економічну суб’єктність людини – її здатність на примноження та передачу отриманої спадщини своїм нащадкам.
Якщо ж розглянути отримання спадкового капіталу в масштабі не родинного, а національного масштабу – то ми повинні задати два питання:
1. Чи маємо ми відношення до того національного капіталу, що був здобутий попередніми поколіннями?
2. Якщо так – то чи можемо ми стверджувати, що цей капітал на сьогодні належить нам чи він є узурпований?
Відповідь на питання захисту національного спадкового капіталу може дати консервативний підхід до данної проблеми. Ані лібералізм, ані марксизм не можуть не тільки адекватно вирішити це завдання, а й навіть поставити це питання на порядок денний. Оскільки лібералізм є, переважно, філософією приватного капіталу, а марксизм, в першу чергу переймається працею, ніж спадщиною.
Звичайно, що як у лібералізму, так і у марксизму є свої вимоги до влади. У лібералів це: «ми платимо податки, відповідно, ми можемо питати з тих, хто ними розпоряджається». У марксистів цю роль відіграє додаткова вартість: «влада, як агент капіталу живе за рахунок додаткового продукту, створеного нашою працею». У консерваторів ж вимога до влади полягає в іншому: «влада розпоряджається нашою спільною національною спадщиною – або напряму, або визначає правила її використання».
Кожна з цих підстав безумовно важлива. Однак в сьогоднішніх умовах перші дві з них або несуттєві, або фіктивні.
Ми виставляємо свій рахунок сьогоднішній владі не тому, що ми є платниками податків. І не тому, що ми є трудівниками. Бо корінь проблеми полягає не в тому, що сьогоднішня влада стягує з нас податки чи експлуатує нашу працю, а в тому, що вона через свою олігархічну природу узурпує суспільний капітал, який включає не тільки уречевленну працю наших пращурів, а й нашу землю з її надрами.
Тому завданням консерватизму є захист, від обмеженого кола осіб, нашого національного спадкового капіталу, як основи загальної свободи.
P. s. До речі, це безпосередньо стосується і нематеріального капіталу, отриманого нами в спадщину – нашої культури.
для ІНФОРМАТОРа