Ідея без представників: Чому в Україні зник масовий «лівий» рух

Соціалістичні та соціал-демократичні ідеї в українському супільстві були поширені протягом більше ста років, однак після подій Революції гідності громадсько-політичні рухи “лівого” спрямування припинили свою активну діяльність.

Журналіст видання ІНФОРМАТОР вирішив дізнатися, чому пішли у “підпілля” або розчинилися поміж різноманітних центристських організацій та рухів вітчизняні соціалісти та соціал-демократи.

Від соціал-демократії Винниченка і Петлюри до націонал-комунізму Хвильового

Розквіт соціалістичних та соціал-демократичних організацій в Україні припадає на період революції 1905-1907 років у Російській імперії. Саме тоді формуються дві найбільш популярні та найбільш впливові політичні партії лівого спрямування.

Мова йде про Українську соціал-демократичну робітничу партію (есдепи) та Українську партію соціалістів-революціонерів (есери).

Першу очолювали Володимир Винниченко, письменник, у майбутньому голова Ради народних міністрів і Директорії УНР та Симон Петлюра, який увійде в історію як Головний отаман військ УНР та наступник свого однопартійця на посаді очільника Директорії. Важливо, що УСДРП існувала і діяла окремо від РСДРП на чолі з Володимиром Леніним та ідеологічно розходилася з нею у питаннях майбутнього України.

Володиир Винниченко (ліворуч) та Симон Петлюра (праворуч)

Друга була сформована представниками студентства, зокрема Миколою Ковалевським, який пізніше став міністром земельних справ УНР та Миколою Шрагом, майбутнім заступником голови Української Центральної Ради. На відміну від своїх ідеологічних союзників, есери ж спершу координували свою діяльність з колегами на території Росії, однак після з’їзду 1907 року було прийнято рішення формувати незалежну українську партію соціалістів-революціонерів.

Обидві політичні сили брали активну участь у формуванні органів виконавчої влади на території України після революції 1917-го року.

За часів УЦР, УСДРП взяла на себе основний тягар виконавчої влади (мова йде про уряди Винниченка). Будучи обережнішою у земельному питанні, УСДРП втратила підтримку мас на користь УПСР, а після проголошення IV Універсалу з УСДРП в уряді залишилися тільки два міністри.

Прихід до влади Гетьмана Павла Скоропадського був ознаменований переходом у підпілля соціалістичної партії Петлюри та Винниченка та початком підготовки до повстання. Соціалісти-революціонери, хоча і були вимушені також припинити активну діяльність, однак все одно організовували з’їзди, під час одного з яких партія розкололася на пробільшовицьких “боротьбистів” та “центристів”, які разом з УСДРП та іншими проукраїнськими політичними силами лівого спрямування об’єдналися в Український Національний Союз проти гетьманату.

Після того, як більшовики вторглися в Україну і розпочали війну з Директорією, розкол стався і в соціал-демократичній робітничій партії, яка також поділилася на прихильників створення “країни рад” у союзі з радянською Росією та соціал-демократів, які обстоювали помірковану соціалізацію господарства та демократизацію суспільства.

Поразка національно-визволюної боротьби у 1917-1921 роках призвела до того, що політичний простір був узурпований більшовиками та лояльними до них групами “боротьбистів”.

Однак і серед палких прихильників “нової радянської влади” знаходилися ті, хто попри ліві політичні погляди все-одно відстоював право України на рівноправне членство у “майбутній федерації народів”.

Мова йде про націонал-комуністів середини 20-х – початку 30-х років, або ж як називали їх у СРСР представники “націонал-ухильництва”.

Серед них нарком освіти УРСР Олександр Шумський, який виступав активним поборником українізації та поглиблення автономії республік у складі СРСР. Шумський вважав, що політика українізації не була ефективною через те, що партійний апарат ставився до неї, як до примусу і всіляко саботував реформу. Зокрема, нарком освіти відзначав провідну роль у такій позицій вищого керівництва республіки перебування на посаді голови ЦК КПУ Лазаря Кагановича.

Нарком освіти УРСР Олександр Шумський під час заслання

Позиція Шумського спершу викликала розуміння навіть у Йосипа Сталіна, однак подальше просування проукраїнських змін у культурі та політиці спричинило звинувачення міністра у “буржуазному націоналізмі”, за що в 1933 році його було відправлено у десятирічне ув’язнення на Соловки, яке згодом замінили на заслання. Однак навіть попри переслідування влади Шумський не відмовився від власних переконань і був вбитий за наказом Сталіна, Хрущова та Кагановича у 1946 році.

Ще одним “ухильником” за радянських часів називали письменника Миколу Хвильового (Фітільова), який рішуче виступав за вихід української культури з-під контролю Росії. Митцем було кинуте гасло “Геть від Москви!”. Натомість Хвильовий акцентував увагу на приналежності українців до загальноєвропейського культурного простору.

Роз’яснюючи свою позицію і відповідаючи критикам, Хвильовий стверджував: “Всі ці фрази, що українська культура мусить розвиватися на базі російської (як це культура на базі культури, коли культура завжди бере базою свою економіку?), що „язык русский — язык Ленина“ (а хіба „язык мордвы“ чи то киргизів — не може бути „языком Ленина?“), що на Україні російська культура є культурою пролетаріату (а чому в низових професійних рядах свідомого українського пролетаріату, як говорить статистика, вдвічі більше, ніж росіян з євреями в місті?)… всі ці фрази є все-таки фрази — не більше, і їм місце в архівах керенщини”.

Хвильовий виступив на захист теорії боротьби двох культур в Україні (російської та української – ред.). У цій боротьбі, зазначив він, треба «негайно встати на сторожі активного молодого українського суспільства», маючи на увазі як безпосередньо конкуренцію на книжковому ринку, так і загальний зміст обох літератур. Слабкість українських позицій на книжковому ринку Хвильовий вбачав у рабській природі української інтелігенції, яка «північну культуру завжди обожнювала і тим не давала можливості Україні виявити свій національний геній».

Більшовики вбачали у виступах Хвильового небезпеку порушення єдності пролетаріату, несприйняття соціалізму, схиляння до троцькістської опозиції. Його змусили каятися, що не захистило письменника від таврування і критики. У 1933 році він покінчив життя самогубством, протестуючи проти репресій щодо українських літераторів.

Решта прадставників націонал-комунізму в Україні були або знищені, або відправлені у тривалі заслання за прояви “буржуазного націоналізму”. Після сталінських репресій представники цього спектру політичних ідей були вимушені приховувати власну позицію і з часом позбулися підтримки серед населення.

Лівий рух у незалежній Україні

Після розпаду СРСР партії лівого спрямування ще тривалий час залишалися найбільш впливовими гравцями на політичній арені. На зміну КПРС приходять Компартія України на чолі з Петром Симоненком, Соціалістична партія з її лідером Олександром Морозом, СДПУ(о), якою в кінці 90-х керував Віктор Медведчук та ПСПУ з її незмінним очільником – Наталією Вітренко.

Олександр Мороз (СПУ) та Петро Симоненко (КПУ)/ фото: УНІАН

Саме представники цих партій тривалий час були домінуючими у парламенті. Так, на виборах до парламенту у 1994 році КПУ змогла сформувати найбільшу фракцію у парламенті та отримати ключові керівні посади. На парламентських виборах 1998 року комуністи здобули 123 мандати.

СПУ Олександра Мороза також була у трійці лідерів виборів 1994-го, отримавши 15 депутатів у Верховній Раді. Ситуація не змінилася і у 1998 році, коли фракція СПУ стала третьою за результатами виборів і “завела” до Ради 24 парламентарі.

Однак тенденція до домінування лівих політичних поглядів у суспільстві починає змінюватися з завершенням ХХ століття.

На парламентських виборах 2002-го року вперше перемагає правоцентристська партія “Наша Україна”. Саме після цього центристи та праві політичні проекти остаточно утверджуються та здобувають широку підтримку електорату. Це можна пов’язати з періодом розквіту приватного підприємництва, представникам якого було невигідно повертатися до командно-адміністративної системи ведення господарства, а також завершенням кризових явищ у економіці, що в свою чергу дало змогу людям в Україні по-новому поглянути на переваги демократичного ладу.

У той же час характерною рисою більшості лівих політичних сил у період від набуття незалежності до Революції Гідності була їх проросійська орієнтація та ставка на “відновлення” СРСР у новому форматі. Найвпливовішою партією серед лівих та лівоцентристських організацій незмінно залишалася Компартія на чолі з Симоненком, яка активно підтримувала створення Союзу Україна-Росія-Білорусь та виступала проти членства нашої держави у НАТО та ЄС.

Наталія Вітренко та Петро Симоненко під час спільного мітингу “Блоку лівих сил”

ПСПУ Наталії Вітренко запам’яталася рішучими протестами проти вступу України в НАТО, Євросоюз, СОТ, проти реабілітації воїнів ОУН-УПА. ПСПУ декларує прихильність до східнослов’янської культури і канонічного православ’я, порятунок України так само, як і КПУ, бачить в міждержавному союзі з Росією і Білоруссю.

Мітинг ПСПУ Наталії Вітренко проти вступу України до НАТО

Соціалістична партія України була більш поміркованою у питаннях майбутнього ладу держави та її економічної політики, однак у питанні зовнішньополітичного курсу вона знову ж таки орієнтувалася на РФ.

Проросійські погляди тогочасних українських лівих поставили крапку на їх політичному майбутньому одразу після перемоги Революції Гідності.

Окупація Криму та російська агресія на сході України нівелювала будь-яку масову електоральну підтримку і всі ключові проекти лівих партій, орієнтованих на політичний та економічний союз з РФ.

Такий стан речей створив політичний та ідеологічний вакуум, який і донині не заповнений.

Причин цьому може бути декілька. По-перше – перемога патріотично налаштованої революції над проросійськими лівими силами (коаліція Партії регіонів і КПУ).

Зрозуміло, що орієнтація на Росію у зовнішньополітичній програмі лівих партій (КПУ, СПУ, ПСПУ, СДПУ(о)) створила для них негативний, навіть занадто “токсичний імідж” колишніх партійних функціонерів КПРС. Відповідно й їх ідеологія сприймалася ворожо через трагічне минуле нашого народу у складі Союзу радянських соціалістичних республік, а значить кожен новий політик-соціаліст чи соціал-демократ в уявленнях українців був послідовником “реваншу”  комуністичної тоталітарної держави.

По-друге, варто відмітити, що кожна популярна політична партія в Україні та світі використовує елементи соціалістичної моделі побудови держави, зокрема механізм забезпечення соціальних виплат, існування безкоштовної освіти та медицини і тд. для отримання електоральної підтримки.

Саме тому політики з лівими поглядами, аби уникнути “токсичності” образу СРСР та його ідеології стають частиною центристських або ж лівоцентристських політичних проектів.

Яскравим прикладом використання такої стратегії є народний депутат Сергій Каплін, який будучи соціалістом і керівником Соціал-демократичної партії пройшов до парламенту за підтримки центристського Блоку Петра Порошенка.

Нові “вожді трудового народу”

Зважаючи на негативний радянський досвід, прихильники лівих ідей формують політичні партії, орієнтуючись не на СРСР, а на європейську соціал-демократію.

Наразі серед політичних партій своою ліву орієнтацію декларують:

Соціал-демократична партія Сергія Капліна, яка хоча і заявляє про свою проєвропейську орієнтацію та намагається будувати свої програмні засади на основі європейських лівоцентристських партій, неодноразово небезпідставно звинувачувалася у фінансуванні з боку колишніх функціонерів режиму Януковича, а саме депутата від “Опозиційного блоку” Сергія Льовочкіна та олігарха-втікача Сергія Курченка, наближені особи якого перебувають на керівних посадах політичної сили Капліна.

Керівник Соціал-демократичної партії Сергій Каплін

Соціалістична партія України, яку після кадрових перестановок та гучних скандалів очолив Ілля Кива. СПУ також переорієнтувалася на пропагування євроатлантичного напрямку зовнішньополітичного курсу України і проголосила своїм девізом: “Соціалізм буде просякнутий патріотизмом!”. Однак новий лозунг не став на заваді призначенню на посаду голови Запорізького відділення партії колишнього регіонала Володимира Черленюха.

Голова Соціалістично партії України Ілля Кива

Партія “Соціалісти”, яка також програмно нагадує європейські соціал-демократичні політсили. Керівником партії є колишній міністр закордонних справ часів Януковича Леонід Кожара. Цікавим є той факт, що представнки “Соціалістів” у травні цього року вимагали від президента та Верховної Ради змінити тексти нормативно-правових актів, зокрема  “Про увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки”  та “Про вшанування учасників боротьби за незалежність України в XX ст.”.

Голова партії “Соціалісти” Леонід Кожара

Кожара та його прихильники вважають відповідні закони такими, що “увіковічнюють пам’ять прихильників ідеології і політичної практики нацизму, расизму, ксенофобії та антисемітизму, розпалювачів, організаторів та активних учасників погромів, масових вбивств мирних жителів України на національному та релігійному ґрунті”.

Подібні заяви збігаються з позицією та риторикою забороненої КПУ, тож європейська соціал-демократія та “наслідування 150-річної історії вітчизняної соціал-демократії” є лише ширмою для чергового пост-радянського лівого політичного проекту.

Тож попри те, що соціал-демократичні та соціалістичні переконання наразі користуються популярністю серед українців, політичні уособлення цих переконань в сучасній Україні аж ніяк не відповідають очікуванням електорату, якому ближчі ідеали саме європейської демократичної лівої думки, а не лише декларування цих вигідних ідеалів людьми, які так чи інакше пов’язані з проросійськими політиками та бізнесменами.

В цілому це може свідчити про кризу україноцентричних лівих поглядів, які мають дискредитуючий, токсичний “бекграунд” у вигляді КПРС, КПУ, СПУ та ПСПУ. Нова, по-справжньому, як заявляв Ілля Кива, “патріотична” ліва політсила ще не з’явилася на горизонті і найімовірніше подальше “розчинення” вітчизняних соціалістів та соцдемократів у лавах менш одіозних, демократичних структур.

Політичний експерт Мар’ян Ощановський у коментарі виданню також констатував занепад лівих партій в Україні.

“В роки незалежності ліві та ліво-центристські партії здебільшого пропонували політику лояльності до РФ. Як соціалістичні і комуністичні партії – КПУ Петра Симошенка, ПСПУ Наталії Вітренко, СПУ Олександра Мороза, так і соціал-демократичні – СДПУ(о), Партія регіонів, підтримували позаблоковий статут України, зміцнення економічної співпраці з Росією, а частина з цих партій відкрито виступала за вступ у Митний союз.

Після того, як Москва вдалася до прямої агресії, більшість співвітчизників не безпідставно почала звинувачувати проросійських політиків і партії у тому, що вони сприяли анексії Криму і початку війни на Донбасі. У них українці почали вбачати «п’яту колону» Кремля, а так як раніше у свідомості громадян ці партії асоціювалися з соціалістичними і комуністичними політсилами, то відповідно ліві ідеї сильно втратили популярність.

Це одна з причин, чому рухи і партії лівого толку в останні роки стали менш популярними. Інша ж причина полягає в тому, що чимало правих політсил в Україні «гібридні». Наприклад, вони можуть підтримувати збільшення соціальних виплат, підвищення податків, збільшення долі державного сектору економіки. Тобто, праві партії, рухи, організації почали ще активніше експлуатувати ліві ідеї, чим певною мірою ускладнюють появу нових лівих політичних сил”, – резюмує експерт.

Нагадаємо, раніше ІНФОРМАТОР повідомляв, що політологи розповіли про справжнє обличчя “лівих” партій Добкіна, Киви та Капліна.

Максим Лиманський

для ІНФОРМАТОРа

загрузка...
Загрузка...